Російський полон – моторошне випробування навіть для міцних чоловіків. А для жінки, тим більше вагітної, коли в небезпеці не тільки своє життя, – втричі важче витерпіти знущання тюремників, постійне відчуття голоду, фізичний та психологічний тиск. Але Мар’яна Мамонова все витримала, а опинившись на волі та оговтавшись, народила доньку й взялася допомагати жінкам із схожим досвідом.

НА СХОДІ ЗУСТРІЛА ЧОЛОВІКА

Мар’яна Мамонова – ровесниця Незалежності України. Долучилася до війська 2018 року, після навчання в Київський військово-медичній академії, альма-матері всіх українських військових медиків. Спочатку служила в Бердянську, який і досі згадує з ніжністю, а на початку 2022-го потрапила до Маріуполя.

Між двома приморськими містами вмістилося чотири ротації та професійний зріст до начальниці медичної служби 501-го окремого батальйону морської піхоти. А ще – знайомство з майбутнім чоловіком, маріупольцем Василем, військовослужбовцем 12-ї бригади Національної гвардії України.

Молоді побралися, планували дитину, але на деякий час були вимушені розстатися – Василь за станом здоров’я звільнився зі служби та поїхав до Львова, а Мар’яна продовжувала виконувати свої обов’язки на Сході.

Повномасштабне вторгнення застало її на позиціях у Широкиному під Маріуполем. Великої війни вона не очікувала, і всю серйозність ситуації зрозуміла лише коли ракети та авіабомби полетіли не тільки по військових, а й по мирних мешканцях.

Її батальйон доволі швидко був взятий у кільце.

– Хлопці вже прощалися з життям, але стріляли по літаках і збили один із них саме тоді, коли той готувався скинути бомбу. Тоді всі повірили, що Бог є!

Бойові підрозділи морпіхів відступили до селища Мирного на околиці Маріуполя, а тилові зайшли на заводи Азовмаш та Ілліча. Щодня Мар’яна виїздила в Мирне на медичну евакуацію, а тоді з командою медиків надавала допомогу пораненим. Важких, поки була можливість, відвозили у госпіталь до хірургів, а більш легким робили перев’язки в заводських бункерах на Ілліча. Вставали о сьомій ранку, лягали о другій-третій ночі. З рідними на зв’язок Мар’яна виходила рідко. Повідомляла, що жива, а у оборонців закінчується все – зброя, медикаменти, харчі.

«ДЯДЯ ВАСЯ, У МЕНЕ БУДЕ ДИТИНА!»

Про те, що в неї буде дитина, Мар’яна дізналася десь у середині березня: випадково знайшла у наплічнику тест на вагітність, і коли побачила дві смужки, відчула, як підкосилися ноги від протилежних почуттів – радості та тривоги.

Свій стан вона певний час приховувала, бо вважала, що зараз не до того: довкола війна. Тож просто продовжувала робити свою роботу, зокрема переносити поранених, хоча почувала слабкість, сонливість, постійно хотілося плакати та їсти.

Першим про її вагітність дізнався водій із позивним «Дядя Вася».

– Ми поїхали з ним на передову, було дуже багато поранених. Дорогою потрапили під обстріл і заховалися в одній зі шкіл. І я кажу: «Дядя Вася, мені страшно. Я не можу померти». А він у відповідь: «Дитино, я знаю… у мене двоє дочок, троє внуків. Ти думаєш, я не побачу, що жінка вагітна?».

ПИТАЛИ ПРО НАРКОТИКИ З АМЕРИКИ ТА ЗВИНУВАЧУВАЛИ У ВБИВСТВІ ДІТЕЙ

На початку квітня Мар’яна Мамонова разом зі своїми морпіхами потрапила у російський полон. У Оленівці «Дядя Вася» встиг комусь шепнути, що дівчина при надії, тож її не дуже чіпали. Але вона вимушена була дивитися на жорстку «прийомку», після якої хлопців відправили до бараків, дівчат – до ізолятора. У невеличку кімнату, розраховану на шість осіб, помістили майже сорок полонянок.

Найважчими в Оленівці були перші два місяці. Спати дівчатам доводилося на підлозі, тож раділи навіть страшним, бридким матрацам, що їм кинули тюремники. Охороняв їх військовий спецназ із собаками, бо казали, що вони дуже небезпечні. Будили рано-вранці, виводили на перекличку, потім відправляли на роботу – чистити по десять мішків крихітної картоплі, з якої готувалася баланда для полонених. Душ раз на тиждень, світло в камері ніколи не вимикали. І звісно, регулярно водили на допити, які тривали по 8-10 годин.

У Мар’яни щоразу питали одне й те саме. Особливо росіян цікавило, які наркотичні речовини вживають українські військовослужбовці, що вони так хоробро воюють. Поясненням, що в їхніх аптечках жодних таких препаратів не було, ніхто не вірив, казали: «Вам Америка наркотики дає!». А ще звинувачували вагітну медикиню, що вона була снайперкою та вбивала маріупольських дітей.

У травні на допиті Мар’яні дозволили зателефонувати чоловікові. За кілька днів до полону він отримав від неї емодзі з натяком: тато, мама і дитинка, тож лише здогадувався, що дружина при надії. Коли вона повідомила йому, що дійсно чекає на дитину – плакали обоє. Щоб заспокоїти рідних, дівчина запевнила, що з нею все гаразд, годують добре, навіть вітаміни дають.

Насправді Мар’яна весь час відчувала страшенний голод – дитина в її організмі постійно потребувала ресурсів. А росіяни катували її тим, що зачиняли в клітці, а самі перед нею демонстративно їли яблука та канапки. Дівчині здавалось, що вона просто зараз перестрибне через стіну й відніме ту їжу, бо вже не мала сил терпіти.

За оптимізм подруги по полону прозвали Мар’яну Вітамінкою. Бо вона примудрялася зберігати присутність духу навіть тоді, коли вже не було ніяких сил через страх за дитину, яку тюремники погрожували після пологів забрати, а її відправити до колонії.

Так минуло п’ять місяців, а на шостий через погіршення стану дівчину відвезли до донецької лікарні Вишневського. Там, незважаючи на її україномовність, до неї поставились добре, лікарка навіть власним коштом купила для Мар’яни необхідні препарати. А ще вагітна отримала «найсмачнішу за все життя їжу – манну кашу з цукром та хліб».

Між тим, наближався час пологів, а вже декілька обмінів, які їй обіцяли, зірвалися. Тюремники зловтішались: «Ти вже не військова, тож Україні не потрібна».

«ВІТАЄМО! У ВАС ДІВЧИНКА»

І все ж таки 21 вересня 2022 року вона потрапила на обмін. Той самий, коли на Медведчука виміняли командирів оборони Маріуполя та понад 200 українських бійців, в тому числі трьох вагітних жінок.

Мар’яна не могла дочекатися, коли нарешті потрапить на українську землю, казала конвоїрам: «Відпустіть мене! Я сама знайду дорогу!». Дуже хвилювалася, щоб не народити в літаку, тож казала дівчині, що сиділа поруч: «Навіть якщо почнуться пологи, мовчи, бо мене відправлять назад!».

З автобусу вона вискочила першою. А наступного дня вже була в Чернігівському пологовому будинку, куди приїхали чоловік із мамою, братом і сестрами Мар’яни. Від них вона, до речі, дізналася, що має державну нагороду – орден «За мужність». 25 вересня після кесарева розтину Мар’яна почула: «Вітаємо, у вас дівчинка!», і навіть трохи обурилася: «Яка дівчинка, в мене хлопчик!». Їй весело відповіли «Ні, дівчинка! За хлопчиком приходьте наступного разу».

– Доньку ми назвали Анна-Марія, тому що мене поміняли на день народження Божої Матері, а в неї маму звали Анною. Тому в доньці подвійне ім’я – якщо ми з нею пройшли весь цей шлях, напевно, в неї все ж таки два янголи-охоронці.

Днями Анні-Марії виповнилося вже три рочки. Для її мами весь цей час був непростим, бо з полону – одразу в материнство, замість повноцінної реабілітації – турбота про малечу. Але вона не тільки впоралася, а й розгорнула активну громадську діяльність. У Львові, де зараз живе родина, Мар’яна минулого літа заснувала благодійний фонд, який допомагає жінкам, які пройшли полон, із психологічною реабілітацією, а також підтримує вагітних ветеранок, дружин діючих військовослужбовців та загиблих воїнів.