Запрошуємо вас сьогодні на редакційну кухню поговорити про ментальне здоров’я. Зокрема про ментальне здоров’я тих, хто щодня готує вам цей контент – попри особистий переселенський досвід. Недарма в редакційній колонці ми пишемо, що газета «Схід NOW» створена для переселенців зі Сходу переселенцями зі Сходу. Наша редакція на 100% складається з жінок, які всі є ВПО, деякі навіть двічі. Що вони відчувають, коли стикаються з ретревматизацією, як впливає їхній стан на роботу, і хто допомагає їм триматися в нормі – розмовляємо з головною редакторкою «Схід NOW» Інною Хюреніною та кандидаткою психологічних наук, психотерапевткою, керівницею Центру психічного здоровʼя Walk to well-being Євгенією Ковальовою.
ЛЮДИ, ЯКИМ НЕОБХІДНА ПСИХОЛОГІЧНА ДОПОМОГА, ЦЕ – ВСІ
– Інно, ви є редакторкою газети для переселенців і водночас – керівницею проєктів у ГО «Медіа Схід». Як поєднуються ці дві ролі та чому ви ініціювали проєкт з надання психологічної допомоги журналісткам зі Сходу?
– Бо я не є редакторкою в вакуумі, і бачу, як з кожним роком війни нашим авторкам все важче дається справлятися із тим, що раніше виходило в них легко і в радість. Зрозуміло, що 2022 рік усіх вимотав, але також стало зрозумілим, кого війна надовго паралізувала, а хто залишався в робочому стані та принаймні був у змозі виробляти регулярний контент. Я, можливо, цинічно кажу, але ті авторки, які наразі працюють у «Схід NOW», є безумовно «робочими» – такими, хто відповідально ставиться до дедлайнів, з усіх боків ретельно пропрацьовує теми, пропонує цікавих героїв. Проте все більше я чую від них, що вони вигоріли і подумують йти з професії. Такі ж сигнали поступали від інших журналісток зі Сходу, які змушені багато працювати, щоб орендувати квартири, облаштовувати побут і займатися дітьми.
Мені, власне, це добре знайомо. У мене період вигоряння припав на 2019 рік і, на щастя, був коротким. Зміна діяльності тоді в мене відбулася за збігом обставин і безболісно: я зайнялася газетою для прифронтових сіл Донеччини, яка цілком мене поглинула. Але я пам’ятаю той момент, коли ти просто дивитися не можеш на надруковані літери – таку відразу вони викликають.
Тож я не стала чекати, коли тривожних дзвіночків від авторок стане більше, а почала шукати можливості допомогти. Зібрала команду, ми зареєстрували ГО та почали подаватися на грантові конкурси, щоб забезпечити журналісток зі Сходу якісною психологічною підтримкою.
– Для нашої редакції це стало ніби соцпакетом.
– Не тільки для нашої. Це були також працівниці редакцій «Вчасно» (Покровськ), 0629.com.ua (Маріуполь), 062.ua (Донецьк), 06242.ua (Горлівка), Бахмут.in.ua, Волноваха.City, «Вільне радіо» (Бахмут), «ОстроВ» (Донецьк). Усього 20 учасниць, які як мали спільні проблеми, пов’язані з труднощами виконання поточної журналістської діяльності, так і особисті (або пов’язані із родиною) травми, які також сприяють розвиткові вигорання і погіршенню фізичного здоров’я.
Цей проєкт профінансувало Посольство США, він мав тривати півроку, але наприкінці січня, коли ми вже думали, що нам пощастило, таки прийшов лист з повідомленням, що проєкт призупинено. Нам довелося згорнути активності, але ми досі говоримо про цей проєкт як існуючий, бо ще сподіваємось на його відновлення – нам дали зрозуміти, що такий сценарій можливий. І тому наша команда психотерапевток на чолі з Євгенією безоплатно продовжує консультувати учасниць, коли це потрібно.
– По собі знаю, як це важко: щойно у тебе були милиці, а потім їх забрали. Тож теж інколи звертаюся до своєї психотерапевтки Наталії. Дякую, пані Євгеніє, що є така можливість.
– Короткострокова терапія і не мала розв’язати всіх проблем, – каже пані Євгенія. – Але наша команда намагається принаймні навчити журналісток піклуватися про себе, якщо поруч немає людини, яка б вислухала. Слухання – це те, в чому зараз Україна взагалі відчуває тотальний дефіцит. Усі настільки емоційно виснажені, що енергії на спілкування майже не лишається. Тому люди, наприклад, майже припинили спілкуватися телефоном – це нині вважається порушенням кордонів, бо раптовий дзвінок викликає тривогу. Спілкуються переважно письмово, і ніхто не очікує на миттєву відповідь – співрозмовник відповість, коли матиме ресурс: час, сили. Тобто люди, яким необхідна допомога психолога – насправді всі українці. Але ваша журналістська робота сьогодні напряму пов’язана із постійною ретравматизацією – західна школа психології називає це вікарною, тобто вторинною травмою.
ЖІНКИ БІЛЬШ УРАЗЛИВІ ЧЕРЕЗ СВОЮ ЕМПАТІЮ
– Так і є. Коли я розшифровую на диктофоні запис інтерв’ю, наприклад, з маріупольською жінкою, яка втратила чоловіка і ледь сама лишилася живою, вибираючись із пекла, я сама не вірю, що все почуте – правда, що так і відбувалося в дійсності. Мене охоплює жах, і чомусь щоразу виникає відчуття провини.
– Це розповсюджене відчуття – провина вцілілого. Коли я спілкувалась з іноземцями, вони ніяк не могли зрозуміти, про що я кажу: як українці можуть відчувати провину? Це ж на них напали і вони роблять все, що можуть. Але так сталося, і цей феномен дуже складно піддається корекції, бо провина перемішана із соромом, супроводжується втратою цікавості до життя, униканням усього, що може якось оживити чи порадувати. І це пояснення, чому журналісти швидко вигоряють. Якщо усім іншим психологи радять інформаційну дієту – не читати новин чи бодай дозувати їхній потік, то для журналістів це розкіш. Тому журналісти мають вміти виставляти такий собі захисний бар’єр, щоб одночасно робити свою роботу – документувати злочини РФ, і мінімізувати шкоду для свого психічного здоров’я.
– Чоловіки-журналісти, знаю за власним досвідом спілкування з ними, рятуються цинізмом, а жінкам важче.
– Я б не узагальнювала, але жінки справді більш емоційні, більш емпатичні. Тому більш уразливі. І не тільки в цьому. На жінок сьогодні падає більше навантаження – особливо якщо чоловік воює чи його немає. От ти – двічі переселенка, самотня, з дитиною та літніми родичами. Тобі треба заробити гроші на оренду квартири, подбати про дитину – забезпечити їй базові речі, організувати довкілля, провести з нею час, повести її вчасно до лікаря, дорогою купити ліки для своїх старших, приготувати їсти, попрати, попрасувати… А ще – робота, яка не дає відволіктися й щоразу нагадує про війну.
Окремо варто сказати про ціну, яке платить тіло. Ми усі спостерігаємо помітне погіршення здоров’я за роки війни. Повертаються хвороби, про які людина давно забула. Деякі швидко стають хронічними, хоча лікарі не можуть пояснити, чому. З’являються симптоми, необумовлені органічними порушеннями. Але наша жінка-переселенка-журналістка не звертає на це уваги, бо змушена розв’язувати безліч кризових питань, які, до того ж, вимагають грошей. І своїм здоров’ям вона займається за остаточним принципом.
Через накопичену втому ця цільова група потребує фахової підтримки для збереження своєї працездатності і життєстійкості. Але, на жаль, в Україні не дуже розвинена культура турботи про своє психічне здоров’я.
– Тоді питання: чи змінюється наразі ставлення до психотерапії? Моя подруга, теж журналістка, але не ВПО, тож має гроші, на мою рекомендацію звернутися до психотерапевта, каже: «І що він мені скаже такого, чого я сама про себе не знаю?».
– Одразу зрозуміло, що у людини не було досвіду роботи із фахівцями з ментального здоров’я, – вважає пані Інна. – Бо ні психолог, ні психотерапевт нічого й не мають сказати, вони мають запитувати. Це їхня робота. А шукати відповіді – це робота того, хто прийшов. Те ж саме, до речі, стосується стереотипів роботи з психіатром. Похід до психіатра не робить вас ненормальними, а нормалізує стан, коли людина сама не справляється.
Мені теж здавалося колись, що психотерапія – забавка для багатих. Те, що ми, як нація, опинилися в ситуації, коли вже припекло і не було часу на роздуми, бо треба було просто якось себе рятувати, дуже підвищило загальний рівень усвідомленості та обізнаності щодо ментального здоров’я.
ДЕ ОТРИМАТИ БЕЗОПЛАТНУ ПСИХОЛОГІЧНУ ДОПОМОГУ
Гаряча лінія кризової та юридичної підтримки ветеранів та членів їхніх родин Українського ветеранського фонду при Мінветеранів – 0 800 33 20 29 (цілодобово, дзвінки безоплатні).
Лінія міжнародної гуманітарної організації «Людина в біді» – 0 800 21 01 60 (цілодобово, дзвінки безоплатні).
Національна гаряча лінія з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми та гендерної дискримінації ГО «Ла Страда-Україна» – 0 800 50 03 35 (цілодобово, дзвінки безоплатні), 11 61 23 (з мобільного, цілодобово, дзвінки безоплатні).
Національна гаряча лінія для дітей та молоді ГО «Ла Страда-Україна» – 0 800 50 02 25 (з мобільного або стаціонарного), 11 61 11 (з мобільного, цілодобово, дзвінки безоплатні).
Урядова «Гаряча лінія» – 15-45 (цілодобово, дзвінки безоплатні).
Гаряча лінія з питань протидії торгівлі людьми та домашньому насильству –15-47 (цілодобово, дзвінки безоплатні).
Гаряча лінія для військових та їхніх родин ГО «Громадський рух «Жіноча сила України» – 0 800 33 27 20 (з 10:00 до 20:00 щодня, дзвінки безоплатні).
Загальнонаціональна гаряча лінія БО «Фонд профілактики хімічних залежностей та СНІДу» – 0 800 50 30 80 (з 08:00 до 18:00, дзвінки безоплатні).
Всеукраїнська гаряча лінія з питань деменції «Незабутні» – 0 800 30 88 30 (понеділок-п’ятниця з 10:00 до 18:00, дзвінки безоплатні).
Лінії ГО «Блакитний птах» для тих, хто пережив полон, їхніх родин та членів сімей зниклих безвісти осіб – (095) 016 26 22 (понеділок-п’ятниця з 10:00 до 19:00), (050) 509 40 49 (понеділок-п’ятниця з 10:00 до 19:00).
Лінія підтримки від Veteran Hub для воїнів, їхніх близьких і коханих – (067) 348 28 68 (щодня з 09:00 до 21:00).
Лінія Національної психологічної асоціації – 0 800 10 01 02 (з 09:00 до 05:00 щодня, дзвінки безоплатні).
