Чи можна раптом стати водійкою після 30 років роботи у бухгалтерії? Так, цілком. Як? Спитайте в Інни Костюченко – переселенки з села Вільного на Донеччині, яка пройшла через жахи окупації та почала нове життя на Полтавщині. У 56 років вона кардинально змінила професію – з головної бухгалтерки перетворилася на водійку. І вже понад рік жінка возить фахівців адміністрації Коломацької сільської ОТГ, доставляє бригади на роботу, допомагає місцевим пенсіонерам купувати ліки й хліб.

Інна Миколаївна завжди мріяла стати вчителькою математики, але життя повело іншим шляхом.

– Якось так вийшло, що після школи вступила до Слов’янського сільськогосподарського технікуму. Потім почала працювати обліковицею на молочнотоварній фермі, згодом перейшла до місцевого відділення Ощадбанку, – згадує жінка.

2000 року її запросили у бухгалтерію колгоспу, який був структурним підрозділом заводу Ілліча в Маріуполі. А з 2006 року Інна вже обіймала там посаду головної бухгалтерки, вела понад 25 сіл Волноваського та колишнього Великоновосілківського районів.

ОКУПАЦІЯ

Коли почалася повномасштабна війна росії проти України, діти виїхали, а Інна з чоловіком та літніми батьками залишилася у Вільному. Далі були п’ять місяців під окупацією. Що це означає – жінка дізналася одразу, як загарбники вперше прийшли в її дім з обшуками.

– Водили мене під дулом автомата, перерили всю кімнату, шукали флешки, ноутбуки. А не було нічого. Дуже грубо це було, дуже принизливо.

Тоді вночі у чоловіка Інни лопнула виразка, йому зробили три операції, після яких він важив 65 кілограмів при зрості 1,85. Це не завадило окупантам через місяць забрати всю родину – навіть 80-річних батьків: за проукраїнську позицію їх і ще деяких мешканців села здали сусіди.

– Нас зібрали біля кладовища, п’ять годин у спеку ми там простояли… Я думала, що нас усіх тут будуть розстрілювати показово. У Старобешевому тримали під автоматами в будинку культури, як злочинців – відбитки пальців брали, лінійкою міряли, фотографували. Забрали телефони, паспорти, ми лишилися без нічого. Годували раз на день – ополоник супу та дві ложки каші. Звільнили нас лише тому, що привезли 150 монахів із обстріляного монастиря у Микільському, і всім не вистачило місця.

Повернувшись до Вільного, родина дізналася, що їхні будинки зайняті окупантами. Шість днів поневірялися селом, жили у знайомих, поки Інні вдалося отримати дозвіл забрати власні речі.

– Нас в хату не пустили: «Що значить, ви господарі, які ви господарі?». Кажу: «Дайте хоч щось, ми ходимо в футболках, у нас навіть штанів немає». Батьків у їхню хату взагалі не пустили.

Шлях із окупації пролягав через Бердянськ і Запоріжжя, тривав шість діб очікування на блокпосту.

– Коли заїжджали в Запоріжжя і побачили перший український прапор, я взагалі розплакалася.

НОВА ПРОФЕСІЯ

Переїхавши до дітей на Полтавщину, Інна дев’ять місяців отримувала допомогу по безробіттю від центру зайнятості, поки її не викликали до сільради.

– Бачили, що я по селу їжджу за кермом. Запропонували мені працювати у них водійкою. Я погодилася.

Рішення прийняла без вагань, бо водійський досвід має з 12 років – батько возив працівників колгоспу і навчив дочку керувати «Волгою». Права отримала після заміжжя у 1991 році. Навіть возила до Донецька молочну продукцію на продаж.

– Мені дуже подобається моя робота. Вже не хочу вертатися до бухгалтерії – яка ж це важка робота для спини, для очей, для голови. А тут весь час у русі.

Тепер Інна возить співробітниць бухгалтерії та фінансистів до центру громади – 23 кілометри в один кінець. Також доставляє бригади на роботу, гуманітарну допомогу для ЗСУ та за особистої ініціативи допомагає місцевим пенсіонерам – ті замовляють ліки, хліб, корми для качок і курей.

– Зараз я розумію: працевлаштуватися водійкою – це було найкраще для мене рішення. Новий досвід відкрив у мені сили, про які я навіть не підозрювала. Замість тихого офісу – дорога, замість формул і звітів – живе спілкування і допомога тим, хто цього потребує. Я навчилася швидко реагувати, приймати рішення на ходу, бути гнучкою. Навчилася не боятися змін. Після того, що ми пройшли, я взагалі нічого не боюся.

Інна каже, що не стикалася з негативним ставленням людей довкола через те, що вона водійка. Ба більше, вона помітила цікаву тенденцію – за кермом нині переважно жінки.

– Я вдячна собі за те, що не зламалася. За те, що не застрягла у спогадах «як було колись». Головне, що всі рідні живі, і ми всі разом. Моє життя триває – інше, несподіване, але моє