Сестри Ольга та Наталя Мандебури вже понад три роки живуть у Данії. З перших днів свого біженства вони відчували підтримку української діаспори, а згодом і самі доєдналися до спільноти українців. Вони свідомо зберігають свою ідентичність і вважають це природнім процесом.

КРАЇНУ ДЛЯ ЕВАКУАЦІЇ ОБРАВ… КІТ

Ольга та Наталя – донеччанки, які були вимушені покинути рідне місто ще 2014 року. Закрили власну квартиру і, разом з мамою, малим сином Ольги та котом Бенедиктом, поїхали подалі від «руського міру».

Родина сподівалася осісти у Харкові. Спочатку жили там у притулку для переселенців, потім орендували квартиру, дитина ходила у садочок, жінки знайшли роботу. Але велика війна знову зірвала їх з місця. Побачивши російські танки з вікна орендованої квартири в «П’ятихатках», вони вирішили, що зволікати не варто. А потім був приліт у їхній будинок…

У перші дні березня 2022 року почалися їхні мандри Україною: Шептицький, потім  Хмельницький, Львів.

– Ми намагалися пристосуватися до різних умов, але згодом вирішили їхати до Європи. Країну нам обрав… наш кіт. Для нас він – член родини, тому варіант кинути його десь не розглядався. Тому ми шукали таку країну, яка приймала б із тваринами й не вимагала при цьому перетримки тварини у притулку на карантинний термін. Так Бенедикт, а ми разом із ним, опинилися в Данії.

УКРАЇНЦІВ – БАГАТО

Спочатку родина жила у таборі для біженців від Червоного Хреста, потім отримали потрібні дозволи і чекали на розподіл по країні. Увесь цей час, каже Ольга, їм допомагали представники діаспори, без яких процес адаптації міг бути ще важчим. Данія – країна доволі специфічна, і щоб зрозуміти усі її правила, потрібний час і той, хто все це пояснить.

– Зараз я вже працюю за фахом – я кондитерка, в Донецьку працювала на фірмі «Лучіано». Пам’ятаєте ж ці легендарні торти та тістечка? Мені багато хто каже, що це смак дитинства, юності, він нагадує про те минуле, в якому ще не було війни.

Данія – невелика країна, і помітно, що українців у ній – багато. Це стосується і організацій, які створили українці або для українців. Десь половина з них – це вже нові, створені з 2022 року. Але є й сталі інституції, наприклад, українська школа «Ластівка» чи Український Дім. Об’єднує земляків і Українська греко-католицька церква, яка активно працює у Данії. Незалежно від того, коли вони створилися, всі спільноти об’єднує щорічна велика хода через центр столиці на День Незалежності України. До цієї ходи доєднуються й самі данці. Завжди відбувається великий мітинг, де виступають представники данського уряду. 

Данці дуже обізнані щодо подій в Україні: по радіо можна почути багато новин з війни та її обговорень, а від містян – слова підтримки. Нікому тут не треба пояснювати, хто є ініціатором цієї війни, а хто захищає свою землю. Ольга каже, що ще не зустрічала данців, які б не підтримували Україну. Вони активно спілкуються (хоча українці ще, здебільшого – англійською), донатять, ходять на усі акції, де бачать людей з українськими прапорами та у вишиванках. Їм подобається, що українці підтримують свою країну, а не просто хочуть залишити її як спогад про минуле життя.

– Мабуть, це зокрема й через активну позицію діаспори, яка не припиняє нагадувати про війну. Данці вже чітко вирізняють українську спільноту від інших емігрантів. Наші заходи ніколи не виглядають агресивними, нікого не лякають. Хоча, звісно, не обходиться без певних лозунгів біля російського посольства, які самі данці вже вивчили і охоче підтримують. Але головне – українці в Данії не вимагають для себе преференцій, а просто запрошують доєднатися до підтримки своєї країни. По-доброму, з любов’ю, без претензій, а з вдячністю й теплом.

Українська спільнота в Данії має певний вплив на певні процеси в країні. Наприклад, українці змінили картину на ринку праці. Неабияка працьовитість українців інколи навіть дивує місцевих.

– Але, що приємно, нас помічають не тільки через це. І турбуються саме про нас. Наприклад, одна велика мережа кінотеатрів регулярно показує по всій країні прокатні фільми українською. Особливо це важливо для малих українців, яких в Данії дуже багато.

БОРЩ-ФЕСТ І ДРОНИ СВОЇМИ РУКАМИ  

Більшість заходів, які організують українці у Данії – це ярмарки та воркшопи, де збирають кошти для допомоги армії та постраждалим від війни.

– Популярні фестивалі на кшталт «Борщ-фесту», де ми родиною брали участь. Там можна було скуштувати страви української кухні, на етно-майстерках – зробити щось своїми руками. Ми готували смачні пиріжки з картоплею, з яйцем та зеленою цибулею. Данцям подобалося, розкупили, як… – а чого як? – розкупили наші гарячі пиріжки!

Жінка розповідає про унікальний досвід підтримки ЗСУ, який вони отримали. Побачивши у групах українських спільнот у Данії оголошення, що земляків запрошують збирати дрони своїми руками, Ольга разом з сестрою ризикнули спробувати. Раз на тиждень усіх охочих навчали данські інструктори, які брали участь у бойових діях в Україні. Вони ж тестували безпілотники перед відправленням на фронт.

– Ми одразу сказали: нічого не вміємо. Може, хоч підмітати чи мити щось у вас тут будемо, щоб допомогти, – сміється Ольга. – Але нас навчили паяти – як кажуть, «з нуля», розбиратися у схемах, і врешті решт, допустили вже до збору самих апаратів. Це не дуже швидкий процес, навіть якщо до нього залучено багато людей. Але ми усі разом зробили чотири дрони, які, я так розумію, вже поїхали знищувати ворога в Україні.

Якою буде їхня подальша доля, пані Ольга не знає: передбачувати щось в наш час складно, планувати на довгий період – неможливо.

– Я думаю, половина наших повернеться додому, коли стане безпечніше. Знаю, що є такі, що вже повернулися. Але навіть ті, хто думає залишитися, свідомо міцно тримаються за українську ідентичність. Як на мене, це природний процес. Ми ж не планували цю еміграцію, не хотіли свідомо залишати власну країну.

У цій ситуації невизначеності родина Мандебурів намагається принаймні повноцінно жити: син Ольги ходить до данської державної школи, часто коштом школи їздить по країні з екскурсіями. Та й дорослі не сидять вдома: між роботою із задоволенням подорожують країною, записують відео з розповідями про архітектуру та культуру Данії. Можливо, цей баланс адаптації до нових умов та збереження української ідентичності – один з варіантів втриматися, вижити й продовжувати посильну допомогу своїй країні.