Інтерв’ю з журналістом Сергієм Горбатенком відбувалося під дзижчання ворожих безпілотників, які летіли в бік Краматорська. Цей звук став своєрідним епіграфом, який підкреслює сенс не тільки роботи, а й творчості Сергія – встигнути показати, зафіксувати, поділитися тим, що бачиш і відчуваєш. Про це – в ексклюзивному інтерв’ю журналіста, поета та волонтера для видання «Схід NOW».

ДОВІДКА. Сергій Горбатенко, 41 рік. Народився в Бахмуті, філологічну освіту здобув у Донбаському державному педагогічному університеті. Журналістську діяльність розпочав на телеканалах Слов’янська. З 2014 року працював на Громадському телебаченні Донбасу, потім – на «Радіо Свобода». Саме як кореспондент цього видання він і досі залишається на Донеччині, висвітлюючи події, пов’язані з російською агресією. Художні світлини Сергія неодноразово з’являлися на шпальтах «Схід NOW». Цьогоріч видав свою третю збірку віршів «Іпостасі ковили». Член Національної спілки письменників України.

– Сергію, ти залишаєшся на Донеччині попри дуже реальну небезпеку. Яка основна причина для тебе бути тут?

– Для мене важлива ціль показати світу наслідки збройної агресії РФ, весь той жах, сльози, кров, яка проливається на Донеччині нашими військовими, цивільними. Показати героїзм чоловіків і жінок, які зараз тримають лінію оборони ціною своїх життів.

Приблизно місяць тому я повертався з Харківщини на Донеччину, і на блокпосту між областями до мене підсадили військового, якого треба було підкинути до Слов’янська. Розповів йому про підрозділ моїх знайомих піхотинців, які вже третій місяць тримають оборону, будучи відрізаними від постачання: їм із дронів скидають батарейки для рації, воду, їжу. А він поділився тим, що вразило його: побратими півроку залишалися у підвалі під Торецьком із двома мертвими російськими військовослужбовцями – тіла не можна було винести назовні, бо оператори ворожих ударних дронів одразу б побачили і спалили. А ще спека… Уявляєте, півроку бійці сусідили з мертвими ворогами! От про це також треба говорити, варто показувати цей винятковий героїзм.

– Більшість кореспондентів їздять до прифронтових регіонів у відрядження, ти ж залишаєшся тут жити. Те, що ти є місцевим, це допомагає чи навпаки?

– Це важливо бачити. Коли я їздив на евакуацію людей із Сіверськодонецька, потім із Лисичанська – ти просто дивишся, як війна суне, як вона знищує міста… І у тебе, як у місцевого, є нагода з тими містами обмінятися енергією, трохи заспокоїти їх, врешті решт, попрощатися. Так було і з Бахмутом, куди я постійно їздив. Я бачив, як Росія вбиває моє рідне місто, мав можливість хоча би трохи зберегти його в душі, якось очима запам’ятати те, яким він був, побачити його біль. Намагався бути поруч, щоб бодай трохи вгамувати цей біль.

І по-друге, коли спілкуєшся з місцевими жителями в різних містах, обстріляних Росією, і кажеш: та я з Бахмута, живу тут, то й ставлення до тебе інше. Бо я розумію, через що проходять ті люди, я з ними поряд живу і мене так само обстрілюють, як і їх. Тому їхнє ставлення до мене також стає інакшим. Можливо, це про довіру. Коли я їм кажу, що треба виїжджати, бо буде те саме, що й у Бахмуті, звідки я, то це звучить більш переконливо.

– Якою зараз для тебе відчувається мала Батьківщина?

– Нещодавно до мене дійшло, що я, наприклад, не можу один сісти в машину та поїхати в Костянтинівку – бо маю дуже мало шансів звідти виїхати. Якщо російський безпілотник влучить і не вб’є одразу, але буде масивна кровотеча – сам я не виберуся. Ще нещодавно я міг зірватися та їхати, а тепер – тільки з волонтерами «Проліски».

Це додає наочне відчуття звуження території. Я відчуваю злість та сум від того, що мені треба все менше часу, щоб дістатися фактичної лінії фронту…

І це постійний біль. Так, наче від тебе відривають шматки. Дивишся на мапу Deep State і розумієш: Донеччини щохвилини стає все менше і менше…

– Чи розглядаєш ти варіант, що доведеться їхати з Донеччини?

– Я спостерігаю за реакцією людей у соцмережах на мої відео, де показую вбитих Росією людей, відірвані кінцівки та руїни будинків – одні дякують, інші проклинають. Очевидно, що журналісти – одні з перших ворогів окупантів, які підлягають знищенню російськими військами. Тому, вочевидь, потрапляння журналіста в полон – це, як на мене, майже стовідсоткова гарантія тортур, участі в якихось інформаційно-психологічних спеціальних операціях і, врешті решт, смерті. Тому перебувати на окупованих територіях, щоб там померти, на мій погляд, не варто. Це моя особиста позиція.

– Твої емоції дуже сильні, як із ними взагалі можна впоратися? Тому ти почав писати вірші?

– Я трохи писав вірші десь у вісімнадцять років. Ну, хто у студентські роки не пише? Але потім – ні. І сам я, до речі, не надто люблю читати поезію. Але так сталося, що тут, на війні, я зустрів красиву дівчину з великим серцем. Відчув споріднену душу, і, мабуть, ті голоси, які всередині мовчали, почали говорити. Іноді ці діалоги складаються в рими або не складаються. Ну, от таке буває.

– Тобто, кохання на тлі війни?

– Мабуть, так… А ще, звісно, горе, біль, які ти бачиш щодня, теж додають бажання писати. Це для мене ніби своєрідна психотерапія. Хоча ненадовго допомагає, але коли таким чином виговорюєшся, стає трохи легше. Також це ще одна можливість розповісти людям про те, що відбувається на Донеччині. Не тільки відео, текстами, фотографіями, а й творчістю. Поезія, звісно, це мистецтво не для всіх, не масова культура, але комусь-то воно теж заходить.

– Як прийшло рішення видати збірку «Іпостасі ковили»?

– Я взагалі про це не думав. Бо є багато нагальних питань, і здається, що зараз абсолютно не до книжок. Коли народжувалися вірші, я одразу їх викладав у фейсбуці. Бо ти прокинувся, написав щось, а потім прилетіла бомба і тебе вже немає. Тож, хай по тобі хоч щось лишиться.

А до видання збірки мене підштовхнув Валерій Романько, мій університетський викладач, керівник Донецької обласної організації Національної спілки краєзнавців України. Подумав, у мене є на це гроші, видам книжку, але не буду її продавати, хай люди, хто хоче, донатять, а ці кошти підуть військовим.

Власне, так і сталося. Кошти розподілялися на 21-й окремий мотопіхотний батальйон «Сармат» 56-ї Маріупольської бригади і на взвод БпЛА «Барні» 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс».

– І які були відгуки від читачів?

– Я дуже всім вдячний за добрі слова, бо вони справді підтримують. Добре, що хтось відчув спорідненість через вірші. Адже це моя земля, я тут народився. І це мій борг перед цією землею: бути з нею, показувати, що тут відбувається. Ти просто лягаєш на груди цій землі, лежиш, і відчуваєш її біль. І це треба показувати всьому світу, щоби світ не думав, що це десь далеко, що це десь там. Бо воно рухається, війна рухається на захід.

Все це теж треба показувати. І знімати треба про це, і вірші треба про це писати, і любити треба, поки ти живий. От зараз ми розмовляємо, а якийсь російський ударний дрон летить на Краматорськ. Куди він прилетить? Хто його зна… Тому треба поспішати, треба жити.

***

Як все це втратити?!

Прапор, червоний обрій,

І навіть від бомби

Цей чорний дим?

Як це: налиськатись

Солі востаннє з Бахмута

Чи випити з крану

У Крамі

Останній ковток води?

Як це: позбутися

Цих вітряків, ковили,

Генотипового

Полину?

Як цю маленьку

Рідненьку красиву

Зелену

Лишити в степу

Одну?!

Як

Все

Це

Втратити?!

***

Хай місто розвалять;

хай вулиці й парки,

як кошенят,

топитимуть у крові, –

ти житимеш в серці

(живому)

моєму

і губи стискатимеш

міцно й скорботно

в моїй голові.

Хай хмари донецькі

з небес ампутують дрони

і смерть залізяччям

писатиме наші молитви

у жовтогарячу,

з душевними фотками,

Книгу мертвих –

я знаю: для предків

і духів

побитих степів

недаремні

тобою принесені

жертви.

Хай місто останнє

розвалять,

зітруть нас на попіл,

запишуть в буття соцмереж

біль землі і безмежний

відчай, –

ти будеш тут

(вдома)

вічно.