Попри те, що Богдан Гаврилишин змінив долі кількох держав, заснував Світовий економічний форум у Давосі – найвпливовіший майданчик найвищого рівня для обговорення геополітичних стратегій, був видатним ученим, до якого дослухалися політики й економісти багатьох країн, його постать не дуже відома пересічним українцям. У циклі, присвяченому українській діаспорі, ми спробуємо виправити цю ситуацію. Тим більше, професор Гаврилишин – з тих, хто повернувся в незалежну Україну та доклався до розбудови багатьох інституцій, які тепер визначають наше з вами життя.
Народився майбутній учений 1926 року в селі Коропець на Тернопільщині. У 10 років вступив до Пласту, і 80 років потому Гаврилишин визнавав: «Якщо б я не став пластуном, я був би зовсім іншою людиною».
Йому було лише 12, коли Радянський Союз захопив західноукраїнські землі. Він був занадто малий, щоб відчути щось більше за зміну мови навчання у школі, однак у спогадах зафіксував, що в його сім’ї ставилися до приєднання до Радянської України як до московської окупації. Яка невдовзі змінилася німецькою.
Влітку 1944-го німецькі дивізії вивозили потягами на схід, і коли один із них зупинився у Славську (містечку на Львівщині), Богдан, якому ще не виповнилося 18 років, разом із другом ходили вагонами й, пропонуючи освіжаючі напої, пошепки агітували вояків втекти й приєднатися до УПА. Цей день, що хлопець «попрацював для УПА», закінчився тим, що його відправили до Німеччини. «Чи варто детально описувати ті останні дев’ять місяців «німецького раю»? Навряд. Там не було нічого, що я бажав би згадувати», – так потім описував свій досвід «остарбайтера» Богдан Гаврилишин.
Після поразки нацистів він не став повертатися на підрадянську Україну, а вирішив рухатися на захід: «В той час я не дивися назад, а думав про майбутнє у Новому Світі, що здавалося таким багатообіцяючим».
«СИНКУ, ЗРОБИ ЦЕ ДЛЯ НАС»
Разом із сотнями молодих українців Богдан найнявся на вирубку лісу в Канаді, адже це був легальний спосіб подолати океан. Коли контракт лісоруба добіг кінця, він перебрався до Торонто, де влаштувався барменом, а зрештою першим із повоєнних емігрантів, ще й майже не знаючи англійської, вступив до інженерного факультету університету. Подія була настільки резонансною, що в місцевій газеті навіть вийшла стаття під заголовком – «Лісоруб-біженець став студентом!». Офіціанти його бару приліпили газету на вхідних дверях і примушували відвідувачів читати її перед тим, як замовити пиво.
Самому Богдану як герою дня дозволили не стояти за стойкою, а розносити напої, і за день він зібрав 96 доларів чайових – це була платня за три тижні роботи! «Той, що лишив п’ятірку, сказав мені: «Синку, зроби це для нас. Просто зроби це для нас…». Це було дуже зворушливо, вони казали, що мій вступ до університету – надія для таких, як вони. Це свідчення, що будь-яка людина може вирватися з бідності».
Навчання давалось Богданові нелегко – потрібно було опанувати професійну лексику англійською. Хлопець завалив першу сесію, був готовий здатися, але, на щастя, за порадою декана не зробив цього та завершив університет із найкращою успішністю серед майже ста студентів на курсі.
За десять років після вступу Гаврилишин вже працював професором менеджменту у Женеві, але завжди пам’ятав оте «зроби це для нас». І коли по роботі опинявся в Торонто, насамперед йшов у той самий бар, нехтуючи зустрічами з політиками чи підприємцями.
«Я НЕ ЗНАВ ТОЧНО, ЧОГО САМЕ ШУКАВ»
Не знаючи точно, чого саме шукає, Богдан Гаврилишин знайшов у Канаді дружину – Лені (Леоніду) Гайовську, представницю української діаспори в другому поколінні, з якою потім виховав трьох дітей й прожив у шлюбі усе життя. Знайшов визнання у створеній ним Пластовій станиці. Знайшов, нарешті, роботу в Швейцарії, де його таланти проявилися найкраще.
Погоджувався він на роботу лектора, але вже 1960 року очолив Міжнародний інститут менеджменту в Женеві, перетворивши його на один із провідних навчальних закладів світу. Гаврилишин проводив тренінги для топ-менеджерів найбільших світових компаній, наголошуючи: «Люди – це не людські ресурси, це люди. Думаю, через те, що я мав великий досвід праці робітником, сам бував голодним, я розумів це правило не теоретично, а практично.
«МЕНІ ХОТІЛОСЯ ЗРОБИТИ СВІТ КРАЩИМ»
За ініціативи професора Гаврилишина у 1970-х роках у швейцарському Давосі відбулися перші економічні дискусії, які згодом переросли у знаменитий Світовий економічний форум. Там нерідко вирішуються долі країн, підписуються угоди, що припиняють війни. Сам Богдан Гаврилишин залагоджував конфлікт між урядом, бізнесом та профспілками в Австралії, підвів військову хунту в Аргентині до думки розпочати демократичні вибори, та взагалі сприяв корисним змінам у всіх країнах, де побував – а їх понад 90!
Однак, за його словами, як вдома він почувався лише в трьох – Канаді, Швейцарії та Україні. Всюди, де б він не був, представлявся однаково: «Богдан Гаврилишин, українець».
«МРІЙТЕ СОБІ БУЙНО!»
Серед найбільш знакових прогнозів українця Богдана Гаврилишина, які збулись – звільнення від колоніального гніту африканських народів, розпад СРСР та постання незалежної України. Причому розпад СРСР він передбачив ще 1979 року, коли вийшла його знаменита книга «До ефективних суспільств: Дороговкази в майбутнє».
Проголошення незалежності України він вважав найщасливішою миттю у житті. Й одразу, як це сталося, Гаврилишин повернувся в Україну, аби допомогти їй розвиватися. Він був радником першого президента України Леоніда Кравчука, якого навчав економіці та допомагав налагоджувати міжнародні зв’язки. Він ініціював створення Міжнародного інституту менеджменту в Києві, заснував Фонд «Відродження», який скрутного 1995 року підтримав першу українську експедицію в Антарктиду, виділивши кошти на її спорядження.
Він, зрештою, започаткував власну благодійну фундацію, яка бере участь у фінансуванні Пласту. Його стипендіальна програма «Молодь змінить Україну» була спрямована на те, щоб влаштовувати мандрівки до найуспішніших держав Європи, де молоді люди отримали натхнення і мотивацію.
«Я старий чоловік, перехворів усіма хворобами, переніс з десяток операцій. Але спілкування з такими натхненними молодими українцями, насолода, коли я бачу, як вони прагнуть цю Україну змінювати, дає мені можливість мріяти і жити в майбутньому. Я щаслива людина», – казав Богдан Гаврилишин після Революції гідності 2014 року. Йому було тоді 87 років.
2016-го Гаврилишин прилетів із Швейцарії до Києва відсвяткувати свій 90-річний ювілей. Невдовзі після цього він помер. Як він жив на дві країни, так і прах його похований в обох країнах.
«А знаєте, я думаю, що щастя можна викликати, що його можна спровокувати. Усе просто – для цього треба справді буйно мріяти! Не треба починати із якихось бізнес-планів, стратегій. Усе це змушує мислити у певних рамках. Мрійте собі сміливо!» – кажіть собі це, коли згадуватиме великого українця Богдана Гаврилишина.
