Людина з чітко усвідомленою проукраїнською позицією, вона діяла з відчайдушною сміливістю, коли на її рідний Новоазовськ 2014 року нахабно й невпинно насувався руський мир. Вже місто опинилося в повній окупації, вже було по-звірячому вбито декілька принципових людей, вже в передмісті з’явилися військові бази, на дорогах – бойова техніка, а російськомовна Людмила Гусейнова в громадських місцях вперто підкреслювала свою українськість характерними «Дякую!» та «Доброго дня!».
Декого це підтримувало, декого дратувало. Дружина колишнього очільника поліції Олега Моргуна сприйняла такі слова як знущання особисто над нею – і написала донос, про який Людмилу попередив директор сільськогосподарського підприємства, де вона працювала.
Проте Гусейнова навіть не думала підкорятися новим обставинам. Мала компанію однодумців, з якими вони відзначали День вишиванки, День Прапора, День Незалежності, співали українські пісні. Опікуючись дітками зі школи-інтернату Приморська, Людмила залучала допомогу від друзів із вільної України, намагалася протистояти впливу російської пропаганди на юні серця. Часто відвідуючи Маріуполь, співпрацювала з волонтерами та активістами. На Великдень влаштовувала обмін пасочками: в Маріуполь везла свої, покілька залишаючи на українських блокпостах й підкреслюючи, що вони з Новоазовська, де люди чекають на звільнення. А паски, які передавали маріупольські подруги, везла до діток у Приморськ.
Мабуть, колись її діяльність повинна була впасти в око місцевим послідовникам ФСБ. Тим більше, що завжди знаходились іуди, які з радістю повідомляли про нелояльних до нової влади осіб. Але останньою краплею, мабуть, стала категорична відмова Людмили Гусейнової від російської пенсії. Цього їй не подарували і не забули.
МІШОК НА ГОЛОВІ ТА «ІЗОЛЯЦІЯ»
Чи здогадувалася Людмила, що на неї може чекати? Каже, що ні. П’ять років окупації їй вдавалося робити те, що вона вважала за правильне. Людина щира та вільна, вона не могла жити інакше.
Безумовно, до неї доходили чутки, що роблять в так званому «МГБ» з людьми, яких підозрюють в проукраїнській діяльності. А 2019-го Людмила прочитала в інтернеті книгу Станіслава Асєєва «Світлий шлях. Історія одного концтабору» про умови утримання на колишньому заводі «Ізоляція» в Донецьку – й злякалась. Однак все одно не побачила в цьому попередження.
– Мій мозок не сприйняв це як загрозу. Чому я мала б там опинитися? Я ніде не закладала бомбу, не перевозила зброю. Ну і що з того, що сказала щось про те, що бачила чи чула. Це ж не було тероризмом, – згадує свої думки до ув’язнення Людмила Гусейнова.
Між тим, доля жінки вже була вирішена. Звинуватили її не в тероризмі, а в екстремізмі та шпигунстві. Але спочатку був арешт, мішок на голові, кайданки, шлях до «Ізоляції», страшна «прийомка», під час якої в певний момент вона перестала відчувати біль і взагалі те, що навкруги відбувається.
– В «Ізоляції» ти не знаєш, в яку хвилину тебе почнуть бити, піддавати тортурам або якось по-іншому знущатися. Там тебе можуть просто вбити, закопати, і ніхто про тебе не дізнається.
Адвоката Людмила змогла побачити тільки за місяць, сказала йому, що вижити тут не зможе. Просила зробити все, щоб її перевели до іншої установи, бо вже не мала сил терпіти жорстокі тортури та нелюдське ставлення. Цілодобове підглядання з камери спостереження, весь день з шостої ранку до десятої вечора стояння на ногах, при кожному стуку треба було вдягати мішок на голову і відвертатися…
Адвокат повідомив, що вже подано документи на її обмін, треба тільки ще потерпіти, з усім погоджуватися і все підписувати. Тоді швидко відбудеться суд, а після нього – обмін.
ЧИ МОЖЕ БУТИ ГІРШЕ?
Після 50 днів в «Ізоляції» цивільну бранку Людмилу Гусейнову перевели до СІЗО Донецька. За вимогою слідчого помістили «на уработку» до кримінальних злочинниць, тож вона весь час була з тими, хто вбивав власних дітей або батьків, а одна навіть підсмажила та з’їла колишнього коханця. Від цих історій у Людмили холонула кров і здавалось, що нічого страшнішого вона вже не почує. Але кожна наступна історія перевершувала попередню.
Кримінальниці відразу ж прозвали її «укропкою» та почали цькувати. Дуже виручило те, що в передачі, які надсилала Людмилі сестра, та завжди за порадою адвоката клала цигарки, щоі йшли на камерний «общак».
З часом співкамерниці почали сприймати Людмилу більш адекватно. Їм було цікаво, чому ця жінка така дивна: має якісь принципові погляди, не підлаштовується, не палить, не кричить, не розмовляє матом. І врешті-решт вони прийняли її позицію – який сенс сперечатися з «упертою укропкою»? Одного разу, коли Людмила сильно занедужала, сусідки по камері навіть кликали лікаря, але той не йшов. Побачивши, що хвора втрачає свідомість, вони підняли бунт, який змусив таки фельдшерку прийти й зробити Людмилі укол.
І якщо співіснування з кримінальницями було більш-менш стерпним, то самі умови – відверто пекельними. Годували баландою із смердячої, брудної, нечищеної риби та недопеченим клейким хлібом. Замість туалету в камері на 20 жінок була бридка, огидна «дірка», до якої завжди стояла черга. Дихати було нічим, до того ж майже всі в камері палили. У жінки, яка спала поруч з Людмилою, виявили туберкульоз, і єдине, як можна було убезпечити себе від хворого дихання – закривати своє обличчя рушником.
ВОНИ МАЮТЬ БУТИ НА ЛАВІ ПІДСУДНИХ
Кримінальниці навчили її ховати у подвійному дні сумки з особистими речами щоденник, який з самого початку ув’язнення вела Людмила – щоб не загубити себе і не зійти з розуму. Щоденник вже складався із низки зошитів, коли в лютому 2022 року з телевізора в камері Людмила Гусейнова узнала про повномасштабний напад на Україну. На той момент вона сиділа вже більше двох років і втратила надію на обмін.
Людмилу Гусейнову звільнили в межах «жіночого обміну» 17 жовтня 2022 року після трьох років і 13 днів у неволі.
Вона вивезла на свободу свій щоденник, на основі якого зараз працює над книгою. А ще – деякі документи, зокрема обвинувальний вирок за підписом заступника «генерального прокурора» Байрачного, а також постанову «судді» Лебедєвої. Про обох цих негідників Людмила згадала в Нюрнберзі, куди приїхала брати участь у конгресі «Жива людяність. Військові злочини, універсальні права та майбутнє правосуддя».
В знаменитій залі №600, де проходили судові процеси над нацистами, вона на камеру розірвала фотокопію судової постанови, в якій повідомлялося, що Гусейнову не можуть стратити через мораторій на смертну кару для жінок. Весь жах цієї постанови був в тому, що той мораторій міг бути в будь-який момент скасований, і Людмила була приречена жити у вічному очікувані страти.
– Тоді я сказала, – згадує Людмила, – що ця Лебедєва мусить бути на лаві підсудних. І тут мусить бути той, хто її призначив – керівництво РФ за незаконні вчинки щодо цивільного населення України.
ЗА ДВА РОКИ ЗВІЛЬНЕНО НЕ БІЛЬШЕ ДЕСЯТИ ЖІНОК
Щоб допомогти посестрам, котрі мають страшний досвід перебування в полоні з жорстокими тортурами та сексуальним насильством, Людмила Гусейнова створила й очолила організацію «Нумо, сестри!».
Коли у правозахисниці питають, що вона може робити для полонених дівчат, Людмила відповідає:
– Говорити. Доносити інформацію про те, що ми знаємо: Росія незаконно утримує цивільних жінок. Знаємо в яких умовах, знаємо, що їх катують і що це відбувається просто зараз. Вимагати від тих, хто каже про переговори: якщо РФ хоче миру, нехай звільнить закатованих нею жінок.
Людмилу турбує, що за два роки було звільнено не більше десяти жінок, а в полоні їх тисячі. Вона вважає, що розголос зможе привести до їхнього звільнення, тож виступає на всіх доступних трибунах. І, хоча для неї це психологічно важко, дає безліч інтерв’ю для вітчизняних та іноземних медіа.
Коли ми спілкувалися з Людмилою, вона в межах проєкту Об’єднаного центру при СБУ «Діти вдома» супроводжувала до італійського міста Кастель-Вольтурно групу з 42- дітей, звільнених з окупації.
І саме від Людмили я вперше почула радісну новину про повернення з полону двох її посестер, які перебували в неволі більше шести років. Це Світлана Головань і Юлія Паніна. У дівчат попереду – радісна зустріч з родинами та непростий період фізичної і психологічної реабілітації. А у Людмили – продовження боротьби за тих, хто ще тільки очікує на повернення.
