На початку жовтня у медіацентрі «Схід NOW» у Львові українська історикиня та письменниця з Донецька Олена Стяжкіна читала лекцію «Окуповані люди: як ми (не) думаємо про них». Було сказано багато важливого. Насамперед про те, що окупація – явище в історії порівняно нове, йому не більше 200 років. Бо люди тільки тоді усвідомлюють факт окупації, коли починають відчувати себе нацією. Ми хочемо, аби читачі «Схід NOW» теж це почули, хоча б тезово.
…У війнах середньовіччя землі, які дістаються переможцю, називалися завойованими, колонізованими, захопленими. В цих словах відбивалося право сильного на перегляд кордонів та загарбання нових територій.
Річ у тім, що тоді війна була справою лицарів. У структурі середньовічних суспільств селяни були тими, хто мав працювати на землі та годувати, священники – молитися, а лицарі – захищати. Селяни, ремісники, торговці не воювали. Династичні війни, «війни честі», «війни за нові території» велися в такий спосіб, щоб не чіпати населення, не руйнувати виробничого циклу, не загрожувати торгівлі.
Але з часом (і це був дуже складний та нерівномірний для регіонів Європи процес) люди почали усвідомлювати себе не тільки селянами чи містянами, але й іспанцями, французами, німцями. Настає процес формування нації та поняття «Батьківщина». Це означало, що армія тепер воює не за династію, не за трон, не за честь, а за Батьківщину. І тепер в армії воюють всі.
Цей відлік можна почати з Наполеонівських війн – з іспанців, які розгорнули партизанську війну проти французів. Відтоді починається зміна й у словнику. Не швидко, але…
У слові «окуповані» вже вмонтоване право слабшого на відсіч. У ньому – повага до встановлених кордонів та означення незаконності загарбання. Це дуже важливий вербальний зсув, пов’язаний у тому числі з нарощуванням практик міжнародних договорів, які закріплювали повагу до кордонів.
Спосіб мислення московської еліти дотепер залишається домодерним. Їхня загарбницька політика й досі ґрунтується на словнику середньовіччя. Вони й досі бачать себе «завойовниками», взоруючись на Чингісхана – у той час, коли весь світ ясно категоризує їх як окупантів, вбачаючи в них нащадків Гітлера.
…В СРСР героїчна смерть – єдина можлива правильна поведінка в окупації. Й бажано померти правильно. Тобто не просто здійснити диверсію, а зробити з того перформанс, щоб цьому були свідки, щоб це був добрий агітаційний матеріал. Померти та стати агітаційним матеріалом – таку настанову давав Кремль окупованим людям.
Ось Поліна Губіна – директорка медичної школи з Чистякового на Донеччині. Вона справжня совєцька жінка, комуністка, щиро віддана справі Леніна-Сталіна. Цю нещасну жінку розстріляли німці у 1942 році. До того її заарештовували двічі. І вона була настільки налякана тим, що її двічі відпустили з нацистської вʼязниці, що взялася писати величезну пояснювальну записку – яку в совєцькому музеї потім назвали «Щоденником партизанки». В ній вона намагалася довести, що не стала зрадницею, а навіть в ув’язненні не забувала про свій партійний обов’язок, пильнуючи та викриваючи тих бранців, які зрадили «більшовицьку вітчизну».
Здається, що Поліна Губіна не дуже вірила, що комуністи пробачать їй ці дві історії, в яких вона мала загинути, але не загинула. Тож більшою мірою цим текстом вона вибудовувала біографію своїй шестирічній доньці, наполягаючи, що та стала справжньою партизанкою, зв’язковою та навіть диверсанткою. Шестирічна дівчинка!
Розстріляна нацистами жінка боялась більшовиків не менше, а, можливо, й більше, ніж ворога.
А ось Єлизавета Бірюкова – працівниця рибкомбінату в Маріуполі, яка після вигнання нацистів була заарештована за «зраду батьківщини». Але за неї вступилися люди – бо з’ясувалося, що вонаперетворила комбінат на табір порятунку й врятувала від смерті не менш ніж 150 людей.
Ця жінка завжди зупиняє мене від найгіршого. Коли ми заходимо в пабліки окупованих міст, і бачимо там поруч із ворогами усміхнених місцевих дівчат – уся сила зла опановує нами. І тоді я думаю, що хтось так само дивився на Єлизавету Бірюкову, яка йшла вулицею Маріуполя з німцем, директором комбінату. І в цей самий час, коли я хочу проклясти жінку з сучасної світлини, вона, можливо, в свій, їй одній відомий спосіб рятує українських воїнів. І тому я стишуюсь, і думаю, що в окупації можливо все: й дуже погане, й хороше. І я хотіла б, щоб ми частіше згадували Єлизавету Бірюкову, бо вона дає нам можливість бути людьми.
…Раз у раз, намагаючись думати про окупованих людей, ми шукаємо аналогії або правила, які засвідчили свою ефективність, але стикаємося з персональними історіями, кожна з яких – пекло, навіть якщо з території вільної України це має інший вигляд.
…Люди з окупованих територій мають знати, що вони не забуті, що вони – українці, що вони – наші.
…Серед очевидних резонів нашого повернення – борг. Але є купа неочевидних. Один із таких неочевидних резонів думання і повернення називається простим словом: Любов….
«ТАБІР ПОРЯТУНКУ» ЄЛИЗАВЕТИ БІРЮКОВОЇ
Фото – з архівної «справи Бірюкової» та особистого архіву родини Кушнір (онуки Є. Ф. Бірюкової)
Завдяки їй щонайменше 150 людей змогли прожити свої життя. Їхні онуки та правнуки навіть не здогадуються сьогодні, кому зобов’язані своїм існуванням. Жертва одразу двох безжальних режимів, вона стала і захисницею, і тією, за кого заступалися – бо виявилася справжньою геройкою. На жаль, забутою. Справа Єлизавети Бірюкової, виявлена ще до війни в донецьких архівах Оленою Стяжкіною, варта того, щоб про неї згадати. І ніколи більше не забувати.
Коли нацисти зайняли Маріуполь, Єлизаветі Бірюковій виповнилося 27 років. Поки подруги створювали сім’ї, вона вчилася у новоствореному інституті рибної промисловості в Москві. Консерви в ті часи були проривом, здатним вирішити проблему стратегічних запасів для армії та населення. Невелика харчова революція – хоч і на технологіях, запозичених у США наркомом Мікояном.
У червні 1941 року Бірюкова отримала диплом і місце роботи – завідувачки лабораторії маріупольського рибоконсервного комбінату. А восени в Маріуполі вже були німці. Єлизавета захворіла на скарлатину й не евакуювалася. Тому пішла виробляти консерви для армії Вермахту. «Шеф» комбінату німець Бендер призначив її керувати виробництвом – вона була відмінним фахівцем і знала німецьку…
10 вересня 1943-го Маріуполь звільнили, а 19 жовтня Бірюкову заарештували. 1944 року військовий трибунал у Сталіному визнав її винною в державній зраді: мовляв, «брала активну участь у відправленні радянських громадян до Німеччини», «ініціативно керувала відновленням і запуском агрегатів комбінату, а під час відступу німців здійснювала демонтаж обладнання, сприяючи його вивезенню німцями».
Бірюкову засудили на 20 років каторжних робіт із позбавленням прав і конфіскацією майна. У серпні 1944 року її батько написав першого листа до Берії. Він наполягав, що вирок несправедливий і вимагав перегляду справи. Йому відмовили. Але він писав знову. І не сам. Люди, які працювали з Єлизаветою на комбінаті, її сусіди, знайомі – одинадцять безстрашних і наполегливих – знов і знов писали Берії, Вишинському, Калініну… Вдячність за те, що зробила Бірюкова під час окупації, виявилась сильнішою за страх перед можливими обвинуваченнями в пособництві ворогу.
Із допитів підписантів у НКҐБ поступово вимальовувалася картина неабиякого подвигу. Тут було багато історій: заховані єврейські діти, врятовані з концтаборів радянські військовополонені, молодь, яка уникнула відправлення до Німеччини, дружини червоноармійців: «Під час окупації рибокомбінат став табором порятунку, бо звідти нікого не відправляли до Німеччини. Знання Бірюковою німецької мови ставало захистом…», «Бірюкова не лише допомагала працівникам, вона підтримувала радянських солдатів…», «Товаришка Бірюкова… врятувала 150 людей…».
Бірюкова ризикувала щодня. Вона рятувала всіх, кого могла. І ті, хто вижив, протягом чотирьох років писали, щоб врятувати тепер її.
Вирок переглянули. 1948 року Єлизавету Бірюкову випустили на волю, зберігши судимість – за «співпрацю з німцем Бендером». Радянську систему не переконало, що без цієї «співпраці» спасіння було б неможливим: щоб забирати червоноармійців із табору, комбінат мусив давати високі показники.
Після каторги почалося інше життя. Була усиновлена дівчинка, яка подарувала їй двох онучок, були свята, була робота (без посад – судимість назавжди зруйнувала кар’єру). І було мовчання. Мовчання, в якому історія її подвигу так і не знайшла визнання. Вона й сама навіть рідним не розповідала про врятованих маріупольців, але протягом всього життя домагалася реабілітації. Бірюкова знала, що не злочинниця. Але чи знала, що героїня? Реабілітація відбулася лише в 1992 році. За півроку потому Єлизавета Бірюкова померла. Померла виправданою.
