Як етнографиня з Бахмута стверджує українську культуру Донеччини
Етнографиня Світлана Кравченко з Бахмута понад 20 років займається збереженням традиційної української культури на Сході. Вона створила одну з найбільш упорядкованих колекцій традиційного українського одягу на Донеччині. Зібрані нею речі – не музейні експонати в класичному сенсі. Це жива пам’ять: рушники, сорочки, фартухи, подушки, ляльки, навіть клаптики вишивки з родинних архівів.
ГЕНЕТИЧНИЙ КОД БАХМУТА
– Мою Донеччину частіше всього бачать як місяць, що завжди повернутий до нас однією стороною. Але ж є й інший бік – складний, глибокий, культурно насичений, – каже дослідниця.
Світлана не має освіти етнографа. Справа її життя виросла з теплої родинної пам’яті, з дитинства. Вона пригадує, як її мама в домашньому архіві разом із документами зберігала маленькі клаптики вишитих сорочок їхньої родини. Саме ці клаптики вишитої тканини та пара чоловічих сорочок підсвідомо стали поштовхом, що визначив її майбутній шлях.
Формально створення публічної колекції українського одягу Донеччини почалося 2015 року, коли українські військові передали Світлані з села Парасковіївки, що під Соледаром, просту конопляну сорочку, вишиту конопляними ж нитками в техніці «білим по білому». Цей дарунок дав старт системній роботі зі збору та відтворення строїв Донеччини.
Маючи дві вищі освіти – технічну та психологічну – Світлана самотужки освоювала ази етнографії. Вона з сумом підкреслює, що Донеччина ніколи не мала фахових досліджень у цій галузі, а в місцевих музеях була відсутня ставка етнографа. Тож інформацію та матеріали про автентичну культуру одягу збирали по крихтам разом із друзями з творчої майстерні «Бахмутський Оберіг».
Світлана пояснює унікальність строю Донеччини: він увібрав у себе відбитки «зрілих культур багатьох регіонів України». Люди тікали від Голодомору та репресій, або були вимушено переселені – так складалася не «еклектика», як кажуть деякі фахівці, а власний спосіб демонстрації свого українського коріння та волі до виживання.
Згодом народився проєкт «Генетичний код Бахмута» – серія показів автентичного та відтвореного одягу Донеччини. Перший показ колекції відбувся у Бахмуті на День вишиванки у 2016 році – на сцену вийшло 52 людини, які демонстрували старовинні строї, елементи одягу і прикрас, одяг своїх родин.
До 2022 року проведено 18 таких волонтерських показів по всій Україні, від Краматорська до Львова. Колекцію пересилали поштою, а моделями ставали ветерани, які воювали на Сході, та їх дружини.
ЛЕГКО БУТИ УКРАЇНЦЕМ НА ЛЬВІВЩИНІ
Людям з Донеччини часто закидають, що вони «недостатньо українці». Світлана та її однодумці з майстерні «Бахмутський Оберіг» та громадського руху «Бахмут Український» це спростовують.
«Бахмут Український», однією з засновниць якого стала Світлана Кравченко, зародився для допомоги українським військовим та добровольцям. Плетіння маскувальних сіток як розпочалося у вересні 2014 року, так і не припинялось ані на день аж до самої евакуації у 2022-му. Так само до останнього дня перебування в Бахмуті волонтери допомагали пораненим у шпиталі.
Особливо щемливою сторінкою стала допомога військовим, які були виведені з Дебальцевого.
– Тисячі, я вам от не перебільшую, тисячі військових жили по хатах звичайних бахмутян, – згадує Світлана. – В будинку моїх друзів понад три тижні жили 37 військових з усім своїм «фронтовим» майном, і їх годували тричі на день.
24 лютого 2022 року штаб руху «Бахмут Український» став першим осередком опору, форпостом волонтерства та гідності. І залишався ним, аж поки росіяни не почали перетворювати місто на щебінь.
Починаючи з травня 2022 року, Світлана передавала мішки з експонатами незнайомим волонтерам та військовим, які їхали з міста. Вона просто записувала в блокнот номер мішка та телефон людини. Частина колекції й досі зберігається у цих людей по всій Україні, і для Світлани це – найвищий прояв єдності та взаємодопомоги українців.
Сама вона рішення покинути місто ухвалювала, як і більшість, «на два тижні». Взяла домашніх тваринок та невеличку сумку з речами, бо була впевнена, що скоро повернеться.
Найбільше Світлана шкодує за сімома диванними подушечками, вишитими її бабусею – їх неможливо відновити. З однією з них пов’язана особлива історія: колись бабуся попросила маленьку Світлану бережно носити колготки дефіцитного лимонного кольору, бо вона збиралася зробити вишиту подушечку, коли онучка з тих колготок виросте.
– Часто, коли я не сплю вночі, то мандрую містом і моїм будинком. І от ці подушки лежать на нашому дивані, – з сумом посміхається Світлана.
НИТКИ ЗВ’ЯЗКУ
Переїхавши до Дніпра, Світлана за пропозицією директорки місцевого літературного музею Олени Аліванцевої започаткувала новий річний проєкт «Нитки зв’язку. Діалоги з друзями».
Назва символічна: нитки поєднують людей, а також є матеріалом для друзів-митців, які не лише демонструють свої роботи, а й проводять майстер-класи, спільні обговорення. Формат передбачав не статичну експозицію, а динамічний обмін досвідом. Першими учасницями стали майстрині Тетяна Білоус з Харкова та Катерина Савич з Луганська.
Спільно з Літературним музеєм Придніпров’я було створено простір для майстрів-класів для переселенців. Майстер-класи різні, найбільше до душі Світлані – робити українських ляльок. Вона впевнена, що вишивка, народна лялька, текстиль – це не тільки про культуру чи історію, а й про психоемоційне відновлення.
– Людина, яка створює щось руками, повертається до себе. Учасниці моїх майстер-класів часто знаходять внутрішню опору саме у процесі творення. Цей зв’язок із корінням дає неймовірну силу та відчуття власної гідності. Моделі ділилися своїми відчуттями так: «Я відчула, що я королева і за мною – цілий рід, всі мої покоління».
Світлана пригадує, як під час репетицій перед показами жінки, які незграбно рухалися, переживали щодо своєї зовнішності чи статури, кардинально змінювалися, щойно вдягали український стрій. Змінювалася їхня постава, погляд, самооцінка.
Я СТВЕРДЖУЮ
Зараз Світлана разом з іншими майстринями-переселенками створює на продаж традиційні ляльки, рушники, торбинки та сучасні елементи одягу. Вона є зареєстрованим підприємцем і сплачує податки, бо вважає це своїм внеском в економіку України та подякою захисникам, серед яких її син-артилерист.
– Я відновила б якийсь майданчик і почала знову проводити екскурсії. Виставила б манекени зі своєю колекцією і всім розповідала, що ця земля, полита кров’ю, варта того, щоб її захищати, – так майстриня відповідає на питання, що б вона зробила першим, повернувшись до Бахмута.
Завдяки ютуб-каналу, який вона почала вести, дослідниця зберігає відео колекцій та виставок, а також сюжети про мирний Бахмут, які тепер стали цінним архівом
– Я не відновлюю культуру Донеччини, бо вона завжди була. Я її стверджую, – каже Світлана.
Саме в цьому ствердженні, щоденному, кропіткому та щирому, і полягає її особистий шлях до нашої спільної Перемоги.
