З початком великої війни Наталія Черна втратила майже все: батьків, рідний дім у Сіверськодонецьку, власну майстерню. На Хмельниччині її життєвим якорем стали реставрація та редизайн старих меблів, що з хобі переросли на професію. Відновлюючи понищені часом та обставинами речі, вона крок за кроком відновлює й саму себе.
ДОВЕЛА БАТЬКОВІ СВІЙ ХИСТ
Інтерес до роботи з деревиною зародився ще в дитинстві. Батько був столяром, мав майстерню, Наталії з сестрою було цікаво спостерігати за його роботою. Проте батько сварив доньок за намагання погратися інструментами чи щось змайструвати, суворо наголошуючи: столярна справа – не для дівчаток.
Природний хист постійно шукав виходу – Наталія захоплювалася малюванням, вишивала бісером, багато шила. Зі студентських часів у неї залишилася звичка завжди мати при собі викрутку, бо в гуртожитку доводилося власноруч лагодити розхитані шафи та тумбочки. Працюючи в торгівельній компанії, вона весь час тяжіла до творчої праці, яка зрештою проявилася під час ремонту придбаної в кредит квартири в Сіверськодонецьку. Наталія надихнулася прикладом куми, яка перефарбувала стару шафу крейдовою фарбою за рецептом з інтернету. Почала з перефарбування кухонних фасадів, а згодом взялася за дрібні меблі – тумбочки та стільці. Частину радянської стінки вони з чоловіком перетворили на сучасні елементи інтер’єру: додали нові ніжки, змінили колір – і старі меблі зазвучали по-новому.
Чоловік Наталії, який з 2014 року добровольцем став на захист України, бачив, як захоплення дружини заспокоює та відволікає її під час його служби. Тож влітку 2021 року в орендованому гаражі родина облаштувала майстерню, придбала фарбопульт та інші інструменти. На той час батько повністю змінив своє ставлення до доньчиного захоплення, навіть приніс їй вінтажну знахідку – саморобний дерев’яний кавовий столик із цікавим різьбленням.
СУЦІЛЬНІ ВТРАТИ ТА ЛІКИ ПРОТИ ДЕПРЕСІЇ
Ще за пів року до повномасштабного вторгнення батько Наталії, також доброволець з 2014-го, наполегливо радив родині розпродати майно та виїхати з Луганщини. Однак думка про те, щоб покинути рідний дім, здавалася їм зрадою. А за тиждень до вторгнення мамі Наталії діагностували онкологію. Родина готувалася до термінової поїздки в Київ на лікування, чекали на результати біопсії.
Але на початку березня їхати довелося до Одеси, де маму можна було оформити на лікування. Чоловіки пішли боронити Луганщину, евакуювалася Наталя разом із сестрою, яка місяць як народила дитину.
27 квітня мама померла в Одесі. Батько дивом встиг приїхати з фронту, щоб попрощатися з дружиною. Він відправив Наталію з сестрою та малечею до свого бойового товариша у відносно безпечний Кам’янець-Подільський. Вони дістались туди ввечері 7 травня. Наступного дня батько загинув під час бою.
Менш ніж за два тижні жінка втратила обох батьків. Сіверськодонецьк окупували. Квартира, в яку родина вклала стільки сил, була зруйнована. Батьківський дім розграбували росіяни. Залишатися жити з усвідомленням того, що минулого більше немає, було нестерпно. Так у Наталі почалась глибока депресія.
Повернення до життя почалося з того, що чоловік приїхав у відпустку та запропонував дружині зайти до будівельного магазину: «Ти ж так любила займатися меблями. Спробуй ще раз». Коли вони придбали шурупокрут і нову шліфувальну машину, жінка розплакалася прямо в торговельному залі.
Власник орендованого будинку дозволив Наталії користуватися господарським приміщенням та своїми інструментами. У січні 2023 року вона придбала за оголошенням старе радянське трюмо, облаштувала собі куточок та взялася експериментувати. А тоді запропонувала орендодавцю перефарбувати його шафу та міжкімнатні двері. Той був у захваті від результату і зробив суттєву знижку на житло.
Так з’явився перший заробіток на новому місці – зекономлені на оренді гроші. Поступово запрацювало сарафанне радіо: знайомі та незнайомі люди почали звертатися до Наталії з проханнями відремонтувати меблі. І коли постало питання з офіційною роботою в торгівельній компанії, жінка відмовилася переїжджати до Дніпра або Харкова, звільнилася та зареєструвала власний ФОП.
РІЧ, НАД ЯКОЮ ХОЧЕТЬСЯ ПЛАКАТИ
Наталія почала активно вчитися редизайну. Від перегляду відео на YouTube вона перейшла до професійних курсів: відвідувала офлайн майстер-класи в Києві та Одесі, вивчала нові техніки.
Найсерйознішим кроком у професію реставратора став дороговартісний курс у відомої київської майстрині. В неї були суворі правила: вона принципово навчала лише жінок і вимагала повної зануреності. Головною умовою курсу було знайти для практики предмет, «над яким ви будете плакати» – річ у вкрай занедбаному стані, яка потребувала максимального спектру реставраційних робіт.
Пошуки були довгими, поки не знайшлося старе трюмо з «ризького» гарнітура радянських часів, яке колишний власник тримав у сараї. Робота над трюмо стала справжньою школою реставрації. Наталія вчилася знімати старе покриття, переклеювати шпон, відновлювати втрачені декоративні елементи та виготовляти нові деталі замість пошкоджених. Також вона опановувала виготовлення спеціального реставраційного воску і шелаку. Під час транспортування пошта загубила одну з передніх ніжок, тож довелося відтворювати й її.
Врешті-решт Наталія повернула старому трюмо його автентичний вигляд і успішно склала підсумковий іспит.
СТАРІ МЕБЛІ З НОВИМИ ІСТОРІЯМИ
Сьогодні Наталія Черна створює меблі з нуля, перефарбовує вінтажні речі та займається класичною реставрацією. Жінка успішно веде бізнес онлайн: наприклад, знайдений на барахолці столик за 700 гривень був перефарбований за три дні та проданий стоматологічній клініці в столиці за 5 тисяч гривень.
Бере майстриня й преміальні замовлення, виїжджаючи до клієнтів додому та не залишаючи за собою жодного сліду від ремонту. Значну частину свого часу жінка приділяє допомозі армії, коли має час, заливає в майстерні окопні свічки. Для аукціону для ЗСУ вона зробила скриньку з металевого ящика з-під патронів. Фарбу з металу довелось знімати болгаркою – так Наталія уперше взяла в руки та самотужки опанувала чоловічій інструмент.
– Замість того, щоб відправляти речі на смітник, я підлаштовую їх під сучасні інтер’єри, змінюючи не лише дизайн, а й функціонал, – каже жінка. – Старі меблі мають шанс на друге життя. Я думаю, іноді вони тримають пам’ять. Відчуваю неймовірне задоволення, коли відновлюю їх. Почуваюся як художник, який бере пензель і малює картину.
Наталія планує подальше розширення бізнесу, пише грантові заявки, бере участь у конкурсах, постійно шукає можливості для розвитку. Облаштувала вже другу майстерню, де виконує усю чорнову роботу з торцювальною пилою, лобзиком та болгаркою.
Проте всі її інструменти – виключно мобільні. Вона принципово не купує важких стаціонарних верстатів. Це пов’язано з її головною життєвою метою. Попри те, що Наталія успішно адаптувалася у Кам’янці-Подільському, відновила свій психологічний стан і знайшла справу свого життя, її серце залишається на Сході. Вона мріє про те, що одного дня війна закінчиться перемогою, вона складе всі свої інструменти у машину і повернеться до рідної Луганщини, щоб відкрити велику власну майстерню вдома – там, де все колись починалося.
