35-річна Олена Стебліна – ветеранка та дружина військовополоненого з «Азовсталі». Її шлях від оборони Донеччини часів АТО до власної кав’ярні-кондитерської в Черкасах – це про стійкість, адаптацію та незламну віру. В умовах, коли її чоловік, захисник Маріуполя, перебуває в полоні, Олена змогла не лише вижити, а й створити нове життя та бізнес, що став символом надії на краще.
Олена Стебліна родом з Черкащини, а до Маріуполя переїхала 2008 року, коли вийшла заміж. 2013-го вона пішла служити до військової частини – зробити такий крок запропонував її чоловік. Для мирного життя служба в армії тоді не була ризиком. Олена служила планшетистом у відділенні бойового управління, працювала мамою чотирирічної доньки, а у вільний час займалася хобі – кондитерством.
– Це свого роду хімія – поєднувати складові для випічки, робити глазурі та начинки, – каже жінка.
2014 року, маючи звання старшого солдата, Олена безпосередньо долучилася до подій в зоні АТО на Донеччині, доводилось працювати «в полях». У березні 2022 року вона мала вийти з декретної відпустки з другою донькою. Декрет жінка використала для вдосконалення свого захоплення: пройшла онлайн-навчання, почала пекти торти на замовлення.
ПОДАЛІ ВІД МАРІУПОЛЯ
Родина Олени жила в Маріуполі в мікрорайоні Східний. Тож початок повномасштабної війни вони зустріли найпершими. Її чоловік, який став командиром однієї з бригад тероборони, одразу наполіг на евакуації. Олена опиралася до останнього, не бажаючи залишати його. Він взяв її за плечі, струсонув, повернув до дітей і запитав: «Хто зможе їх врятувати, як не ти?». На той час дівчатам було 13 та 4 роки.
Чоловік подбав про логістику та безпеку: наполіг, щоб виїзд відбувся лише автомобілем, оскільки інший транспорт міг бути вже недоступний. Він також особисто запакував два ящики кондитерських приладів та інгредієнтів: «Завжди зможеш на кусок хліба заробити». Окрім них, у авто взяли лише одну сумку речей, дітей і кота. Разом з Оленою поїхала її кума з дитиною.
Перед тим, як повернутися на службу, чоловік вивіз їх із найбільш небезпечного району, а біля блокпоста, передавши Олені кермо, дав чіткі інструкції уникати великих міст, мостів та головних трас.
Під Нікольським потрапили під обстріл, але поталанило. Дорогою знайшли попутниць та їхали трьома машинами, у кожній жінки вивозили дітей.
Після 18 годин за кермом без сну Олена відчула, що фізично не зможе дістатися Луцька, куди планувала їхати до батька. «Тимчасово» зупинилися у родичів на Черкащині в селі Яснозір’я. Тоді в одній хаті, окрім хазяїв, заночували аж 12 людей.
За декілька місяців у сусідньому селі Олена орендувала будинок, де разом із кумою та дітьми прожила півтора роки.
ВІД КАМУФЛЯЖУ ДО ГЛАЗУРІ
Олена звільнилася зі служби, бо чоловік сказав їй: «Досить мене на «Азовсталі», треба думати за дітей». Востаннє його голос вона чула 20 травня 2022 року, в день останнього виходу захисників з «Азовсталі» у полон. Після цього Олену накрила глибока депресія. Триматися допомагало хіба спілкування з дружинами військовополонених тієї ж бригади.
– Мене ніхто не зрозуміє так, як та жінка, яка сама через це все проходить. Я не знала, як себе витягнути з тієї темряви. Але я пішла працювати в ресторан, і саме робота психологічно мене врятувала. Бо мені просто не було коли про щось думати.
У селі на Черкащині Олена знову почала пекти торти на замовлення, рік пропрацювала кондитеркою у заміському відпочинковому комплексі по 13 годин на ногах за зміну. Отримавши досвід роботи на професійній кухні, жінка вирішила виїхати з села до Черкас і відкрити власну кондитерську.
Навесні 2024 року вона як УБД подалася на грант 500 тисяч гривень від держави «Власна справа». На ці гроші закупила обладнання. Ремонт, меблі та посуд вимагали власних заощаджень. За умовами гранту, потрібно було працевлаштувати двох людей.
Кав’ярню-кондитерську Sweet Magic Олена відкрила у свій день народження, 16 серпня 2024 року, як символічний подарунок собі. Кожну деталь в інтер’єрі вона продумувала самостійно, в кожну складову магічної кав’ярні вкладала особисті мрії.
– Мені здається, що у всьому, що стосується роботи з продуктами, цікавих декорів, є якась своя магія, – так Олена пояснює вибір назви.
Магію доповнюють креативні елементи у напоях: какао подається з шоколадною кулькою-маршмелоу, яка тане у гарячому молоці, синій чай анчан змінює колір від лимонного соку, візуально це дуже ефектно.
Секрет успіху кав’ярні – якість смаколиків та особиста участь власниці. Вона самостійно все робить: випікає, прикрашає, в кожне замовлення вкладає душу. Олена каже, що ніколи не економить на інгредієнтах, кладе саме те, що вказано в рецепті.
Найпопулярнішими десертами є меренговий рулет з вишнею та баскський чизкейк, який клієнти визнають найкращим у Черкасах. А «Наполеон» з карамельним кремом став символом пам’яті. Цей торт був першим замовленням, яке Олена записала у блокнот, подарований чоловіком на новий 2022 рік. Коли про це написали в одному з перших інтерв’ю з нею, люди почали приходити свідомо замовляти цей торт, пов’язуючи його з Маріуполем.
СІМЕЙНИЙ ПІДРЯД І СОЛОДКА ПІДТРИМКА
Олена намагається постійно розвивати бізнес. На 100 тисяч гривень грантових коштів від Червоного Хреста підприємниця придбала нову кавомашину. Грант від благодійного фонду «МХП – громаді» витратила на нове обладнання для розширення меню солоними стравами та сніданками.
Нове меню включатиме бургери та банкетні столи для дитячих свят, що дозволить розширити співпрацю з сусідніми розважальними центрами. Адже після ігор діти йдуть на святкування до Sweet Magic.
У роботі Олені допомагає старша донька – їй вже 16. Вона навчилася готувати каву та стала маминою «правою рукою».
Попри глибоку особисту травму, Олена не замкнулася в собі. Біль за чоловіка, що перебуває в полоні, мотивує її активно допомагати військовим, які вже пережили пекло неволі. Коли відбувся черговий обмін, вона поїхала до побратимів чоловіка у шпиталь із своїми тортами.
– Спілкувалися цілий день. Хлопці з таким захопленням їли ті солодощі, про які тільки мріяти могли в полоні.
Завдяки побратимам, Олена дізналася, що її чоловіка в останній момент двічі знімали з обміну. Як і решта, він дуже чекає на повернення. Адже коли захисники виходили з «Азовсталі», їх родинам обіцяли, що через 3-4 місяці їх звільнять.
– Тоді я думала: як же витримати цей довгий час до осені?.. Пройшло вже понад три роки, а хлопці й досі в неволі. Тримаюся думкою, що залишилося менше чекати, чим вже чекали.
