Сьогодні в нашому циклі про видатних представників української культури в світі – киянин Серж Лифар, якого сучасники називали «богом танцю» і «добрим генієм балету XX століття». Він фактично відродив паризький балет, ставши засновником нового напряму – неокласицизму. Недивно, що цю зіркову постать серед багатьох інших намагаються привласнити собі росіяни. Однак сам Сергій Лифар, відмовившись свого часу від французького громадянства, сказав так: «Я ніколи не був і не буду французом, бо я українець і батьківщина моя – Україна».
БУРЖУА З КОЗАЦЬКИМ КОРІННЯМ
Народився Сергій Лифар у 1905 році в родині київського чиновника. Як з’ясували дослідники, Лихварі (прізвище на Лифар змінив Сергіїв дід – Яків Давидович) походили з селян, як і родина матері – Марченки. При тому Лифарі мали козацьке коріння, про що свідчать спогади Сергія: «Бачив я в дитинстві пожовклі вицвілі грамоти, дані Лифарям українськими гетьманами й кошовими отаманами Війська Запорізького».
Формування батьків Сергія та його дитинство припали на період, коли Україна не мала власної державності. Як і більшість киян на той час, його родина не жила активним політичним життям. Хіба що дідусь Василь Марченко, який був заможним господарником, мав багато землі, розводив племінну худобу, розділяв ідеї Союзу хліборобів-гетьманців.
У маєтку діда на Канівщині, де Сергій із братами проводили канікули, той розповідав онукам про те, «як наші предки, чубаті, бритоголові запорожці носилися Чорним морем у старих чайках, грабували турецькі береги, ходили степом на кримських татар та разом із військом Яна Собеського громили під Віднем полчища Сулеймана Величного», – напише потім Лифар. Живучи поряд із селянами, він спостерігав за яскравими народними обрядами й святами, за його власними словами – «торкався чистого джерела древньої вікової культури».
Попри свою аполітичність родина Лифарів точно не підтримувала в Києві проросійський монархічно-шовіністичний рух, а тим більше – більшовистську революцію. В мемуарах Сергія теплі дитячі спогади про ігри з гімназистами у запорозьких козаків, участь у хорі в Софійському Соборі й українське село поступаються опису кривавих Визвольних змагань. Трагічно гинуть його друзі, руйнується Київ, більшовики нагло грабують і націоналізують майно. П’ятиповерховий будинок на вулиці Ірининській, що належав дідові Сергія, радянська влада передала у власність житловому кооперативу, лишивши Лифарям одну квартиру – №7. Сергію довелося сусідити з сім’ями радянських чиновників, які користувалися його родинним майном. Аби не голодувати, Лифарі були змушені міняти на продукти фамільне срібло, меблі, навіть рояль.
У той час Сергій вчився в консерваторії за класом «фортепіано» (до речі, сидів за одною партою з майбутнім 25-разовим володарем «Греммі» Володимиром Горовицем). Однак у вуличній сутичці йому зламали руку, тож із фортепіано довелося попрощатися. Саме тоді 16-річний юнак випадково потрапляє до балетної школи відомої світові Броніслави Ніжинської, сестри танцівника Вацлава Ніжинського. І – назавжди закохується в балет.
ГИДКЕ КАЧЕНЯ
Стартувати в 16 років у балеті – божевілля. Однак Сергія це не зупиняє. Ніжинська без жодних пояснень йому відмовляє – він починає старанно займатися, аби потрапити до її класу. На черговому перегляді вона ставить навпроти його імені відмітку «Горб» – він звертається до медзакладу по свідоцтво, що має бездоганну поставу. І зрештою Броніслава змінює гнів на милість – він стає учнем балетної школи, але аж ніяк не демонструє шалених успіхів.
Коли за першої нагоди Ніжинська їде з Києва та розпочинає в Парижі співпрацю з «Руськими сезонами» Сергія Дягілєва, Сергій Лифар продовжує навчання самостійно. «Відлюдницька праця» – так він називає свої заняття за верстатом по 5-6 годин щодня впродовж п’ятнадцяти місяців.
Аж поки Броніслава Ніжинська не надсилає до Києва телеграму, в якій запрошує до трупи Дягілєва п’ятьох своїх учнів.
«Само собою, мене не обрали… З’ясувалося, що кордони закриті, будь-яка спроба залишити Країну Рад без спеціального дозволу розглядається як зрада і карається смертю. Один із п’яти обраних танцівників відмовився їхати. У найостанніший момент на заміну запропонували їхати мені», – згадував Лифар.
Хоча близькі не розуміли захоплення Сергія балетом, однак у дорогу його споряджала вся родина. З другої спроби (в перший раз його ледь не застрелили чекісти) вночі поповзом по снігу Сергій Лифар долає кордон, і 13 січня 1923 року дістається Парижа.
ПАРИЖ, ПАРИЖ!
Біженці, які тоді втікали від радянської влади, вважалися «біженцями з Росії». Так само «Руські сезони» Дягілєва звалися так зовсім не тому, що там було багато вихідців саме з Росії. Це те, що згодом назвуть культурною апропріацією. Але тоді Сергій (відтоді – Серж) над цим не замислювався. Його цілком влаштовувало, що він назавжди залишився «особою без громадянства».
Бентежило його інше. Він погано танцював і знав це. Після першого перегляду новоприбулих Дягілєв лютував – усі вони не дотягували до рівня популярної в Європі трупи. Але Лифар знав, що, урвавши у долі шанс, він має землю гризти, аби не повертатися на батьківщину, яка «перетворилася на тюрму». Що він і робить. З ранку до ночі, поза репетиціями, коли всі йшли відпочивати, він тренується. І досягає свого – одного дня, побачивши ледь помітний прогрес, Дягілєв звертає на нього увагу.
Він посилає Лифаря вчитися до італійського балетмейстера Енріко Чеккетті, замовляє йому книги, щоб надолужити знання про балет, вводить у світ. Сержу знадобилося два роки наполегливої праці, щоб стати провідним танцівником трупи та танцювати головні партії на кращих сценах Європи. Однак незабаром Дягілєв помирає, й його «Російський балет» після 20 сезонів зникає одним днем. Розгублені танцівники та хореографи розлітаються світом. Але не Серж.
Спочатку він отримує від Паризької Опери пропозицію закінчити постановку балету «Творіння Прометея» після Джорджа Баланчина, який від неї відмовився. А після тріумфу «Прометея» директор Гранд Опера пропонує стати головним балетмейстером театру не досвідченому хореографу Баланчину, а саме Лифарю.
РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ТРІУМФ
Дослідниця спадщини Лифаря Наталія Білоус вважає, що не варто перебільшувати «чинник Дягілєва», як це любить стверджувати російська історіографія – мовляв, без нього Лифар не став би тим, ким став: «Дягілєв помер у 1929 році, а Лифар стає справжньою зіркою світового рівня в 1930-х роках. У цей час він у своїх оригінальних творчих пошуках далеко і досить цілеспрямовано відходить від «дягілєвського» спадку, формує свій оригінальний стиль, свою школу».
Серж Лифар отримує в своє розпорядження театр у віці 25 років. Паризький балет дістався йому в плачевному стані. Справа в тому, що балет був тоді таким собі «розігрівом» перед операми. Відповідно до нього й ставилися – і глядачі, і сама трупа. Крок за кроком Лифар змінює таке ставлення до мистецтва балету. Тепер один вечір на тиждень – у так звані «балетні середи» – в театрі давали виключно балет. Публіка, звикла до того, що у залі не гасили люстру, тепер дивилася вистави в темряві. Щойно підіймалася завіса, двері зачинялися й вже не можна було вільно ходити залою, як раніше. Тоді це була революція.
Лифар відродив чоловічий балет, ввівши клас дуетного танцю. Артисти-чоловіки перестали виконувати функцію «підставки» для балерин і отримали власні хореографічні партії. Кордебалет знову став повноцінним учасником постановок. До класичних па Серж додав акробатичні рухи, що стане частиною його впізнаваного стилю й називатиметься «неокласикою Лифаря». Він також стверджував, що хореограф не повинен бути «рабом» композитора, бо танець може існувати і без музики.
Ця авангардна концепція була втілена у виставі «Ікар», яка стала найяскравішою візитівкою Лифаря. Публіка, заворожена драматизмом, у повній тиші спостерігала, як танцівник, повторюючи шлях міфічного Ікара, піднімається та падає, лише під ритмічний супровід.
Серж Лифар поставив понад 200 балетів, зробивши Оперу медійною, цікавою. Все більше художників і музикантів прагнули з ним співпрацювати. Він товаришував із Пікассо й Далі, Коко Шанель і Шарлем де Голлем. І все життя мріяв із тріумфом повернутися до рідного Києва.
ЗАВЖДИ ПОЧУВАВСЯ УКРАЇНЦЕМ
Зі спогадів письменника Григора Тютюнника, який спілкувався з Сержем у Парижі, відомо, що той не лише володів українською, а й всіляко підкреслював свою приналежність до України. Одного разу навіть привітав гостей в українському народному костюмі. Однак за весь час Сергій Лифар лише раз відвідав Київ – 1961-го.
Перша спроба була 1958 року. Тоді на перші свої гастролі до СРСР вилетіла вся трупа Паризької опери, окрім Лифаря – не сподобався його паспорт. Розлючений, він звільнився з усіх посад в Гранд Опера… й став художником. Його творчий потенціал вилився у сотні оригінальних картин та малюнків. Друге запрошення відбулося у зв’язку з 200-річчям Большого театру. Візит до Москви, а тоді, нарешті – до Києва, вартував Лифарю згоди на те, щоб його називали «хореографом російського походження».
На той час брати і сестра Сержа теж втекли з СРСР, а його батьки вже померли. Листування з ними радянська влада припинила ще в 1930-ті. Останні листи Михайла Лифаря до сина датовані квітнем 1934 року. Із цих листів Серж і дізнався про смерть матері: «Дорогий Сергію! Надсилаю тобі знімки покою нашої спочилої Богині. Любіть її, тримайтеся даною нею вам любов’ю – іншого виходу нема. В міру сил ми її не забуваємо і живемо її чарівністю. Всі ми, тобто я і дідусь, живі, здорові, працюємо. Живемо і дихаємо вами».
Під час приїзду до Києва у травні 1961 року Лифар познайомився з тодішнім очільником Національної опери України Віктором Гонтарем, який був зятем Микити Хрущова. Очевидно, Серж мав надію, що родич першого секретаря ЦК КПРС допоможе йому поставити свої балети на київський сцені. Однак це не спрацювало – в одному з листів Лифарю Гонтар зізнається, що не зміг свого часу допомогти з постановкою, бо «такі питання вирішували не в Києві, і не директор театру».
Як каже Наталія Білоус, листи Лифаря до Гонтаря знаходяться в нащадків Хрущова в Москві. Але з чернеток до них (він мав звичку зберігати чернетки своїх листів) ми дізнаємося, що Лифар і в 1974 році продовжує мріяти про повернення до Києва, «забути про свої минулі досягнення, про балет і славу, а думати про простори і далі української землі».
Однак листування протягом двадцяти років із радянськими чиновниками закінчилося лише тим, що вони виманювали в Лифаря цінні букіністичні видання і рукописи. Більше жодних справ із «пєребєжчіком» вони мати не хотіли.
У своїй автобіографічній книзі «Мемуари Ікара» Серж Лифар опише свої враження від відвідування в Києві Байкового цвинтаря, де поховані його батьки: «Кладовище занедбане: безкінечний пустир, на ньому я відшукав дві могили. У мене не було з собою жодної квітки, щоб на них покласти… Нагорі в моїй пам’яті виринає моя мати – не святкового вечора, коли вона була така гарна, у вінку з квітів, у намисті й вишитому корсажі, а під час прощання, коли усміхається крізь сльози, а я прямую назустріч своїй долі… Від болючої туги я впав навколішки. Я сказав до них: «Це я, ваш Сергій, ваш Сергунчик. Я танцював у всьому світі, але ви, найближчі люди, ніколи цього не бачили. І все ж я ваш син!». Я взяв по жмені землі з кожної могили. Ліллан пообіцяла, що кине її на мою труну».
Ліллан – це графиня Алефельд-Лорвіґ, дружина Лифаря, яка провела з ним 30 років. Перед своєю смертю в Лозанні 1986-го він часто говорив їй, що волів би, аби його спадщина лишилася Україні – щоденники, нотатки, листи, малюнки… Коли Україна стала незалежною, Ліллан виконала це бажання.
2019 року було започатковано Музей Сержа Лифаря, а 2001 року його іменем було названо Київську муніципальну академію танцю. А в Лозанні з’явився пам’ятник, дарунок від киян: Ікар з піднятими руками-крилами наче прагне злетіти у небо.
