До повномасштабного вторгнення Інна Куца 28 років працювала на відомій далеко за межами країни «Артемсолі», де за зміну її бригада фасувала більше 20 тон солі. У вільний час жінка вишивала рушники, ікони, картини та мріяла купити собі вишивальну машинку. Вона не думала, що її захоплення колись стане роботою. А перед цим їй доведеться вимушено покинути рідний дім, поїхати за понад 1000 кілометрів та розпочати життя з нуля.
Закінчивши в Соледарі професійно-технічне училище, Інна Куца пішла працювати на ДП «Артемсіль» спочатку укладальницею-пакувальницею, а згодом – машиністкою фасувально-пакувальної машини та бригадиркою. Жінка зізнається, що з дитинства їй подобалися різні складні механізми, завжди було цікаво розібратися, як вони працюють. Вона навіть їздила на мопеді, який сама ремонтувала.
Інна із захопленням розповідає, як із шахти глибиною 280 метрів подавали на-гора сіль брилами на 4-5 тон, які передавали на млин, де їх дробили до певного розміру.
– Найдрібніша сіль – помел №0, найкрупніша – №3. Після помелу сіль на транспортері подавали в автомати, де стояли вісім стаканів по кілограму, звідки сіль висипалася в пачку. Пачки ми стелили в чотири ряди по п’ять штук, так, щоб вийшло 20, і вручну загортали їх, як цукерку, у плівку.
2014 року на підприємстві почалися перебої в роботі, пов’язані зі збутом солі. Саме під час вимушеної перерви Інна побачила вишиту бісером ікону та захопилася вишивкою. До того жінка в’язала гачком та на спицях, всі рідні носили зв’язані нею светри, шапки, панчохи. На замовлення вона могла зв’язати светр за тиждень.
ВАЖКИЙ ПЕРЕЇЗД ТА ЗМІНА ПРОФЕСІЇ
На початку повномасштабного вторгнення Інна втратила спокій не лише через обстріли росіян, а й тому, що її старший син брав участь у боях на Харківщині. У березні 2022 року жінка разом із молодшим сином Марком виїхала евакуаційним автобусом до Луцька, де не мала ні знайомих, ні друзів.
У Луцьку жінка винайняла кімнату в квартирі, де жили вже дві родини.
– Той березень був дуже холодним. Коли ми лягли спати, то у нас навіть ковдри не було, щоб укритися – я зняла із себе курточку та шапку й одягла на сина. Тоді думала, що від розпачу з глузду з’їду.
Мама та чоловік деякий час залишалися в Соледарі. Після чергового обстрілу мама отримала переломи руки в чотирьох місцях. Тож рідним також довелося їхати до Луцька.
Пів року після евакуації Інна всю увагу приділяла сину, який важко сприйняв переїзд. Марко відвідував спортивні секції, басейн, згодом вступив до музичної школи. Хлопець захопився музикою ще в чотири роки, навчався у музичній школі в Соледарі, грав на блокфлейті. У Луцьку довелося купляти новий інструмент замість того, який залишився вдома. Педагог, яка його прослуховувала, була дуже здивована, коли хлопчик на слух зміг відтворити зіграну мелодію на фортепіано, на якому раніше ніколи не грав. Окрім фортепіано, він тепер грає ще й на сопілці та саксофоні.
Тим часом у центрі зайнятості Інні запропонували вивчитися в училищі на швачку. Жінка погодилася, хоча до цього вона шила лише новорічні костюми для сина. Після піврічного навчання їй запропонували пройти оплачувану практику на підприємстві Edelvika, яке займалося пошиттям військової амуніції. Спочатку в швейному цеху Інна вшивала в одяг «блискавки», застібки, пришивала шеврони, обрізала синтепон. Згодом перейшла працювати в закрійний цех. Через деякий час звільнилося місце у вишивальному цеху, й Інна вирішила опанувати машинну вишивку. На підприємстві вона працює вже понад два з половиною роки, і з задоволенням впізнає на вулицях міста сорочки та сукні, які вишивала в цеху.
– Для мене вишивка – це можливість з нічого створити щось. Це мова, в якій стібки-букви на полотні складаються у слова та речення. Заворожує, коли машинка вишиває на 860-ти обертах. Дивишся і думаєш, скільки б це довелося вишивати руками, – розповідає Інна.
Вона й досі у вільний час вишиває вручну – це її заспокоює та відволікає від важких думок та переживань за старшого сина.
– Коли він відповідає мені, одразу легше стає на душі. Ну, а коли дзвінка немає декілька днів, то дуже складно справитися з тривогою. Від самого початку вторгнення він на фронті, бачив, як все починалося. Це дуже страшно.
Майстриня зізнається, що їй більше подобається вишивати бісером та кристалами, ніж хрестиком чи гладдю, любить сама підбирати схему та кольори. Працює вдома, поки щось готується на плиті. Старшому синові так вишила дві вінчальні ікони та три рушники.
– Зараз вишиваю підкову на щастя. Це для душі, бо мій графік роботи – день, ніч, два дні – вдома, не дозволяє виконувати замовлення. Елементарно не вистачає часу.
Якось Інна зв’язала гачком сумочку та поїхала в ательє, щоб пошити на неї підкладку. Ця сумка сподобалася одній жінці і вона її купила прямо в ательє. Тоді працівниці ательє запропонували Інні відкрити власну справу та зробити альбом своїх робіт. Але жінці було не до того. Однак невдовзі їй запропонували організувати виставку робіт – не лише ікон та рушників, а й в’язаних сумок, вибитих килимків.
КЛЮЧІ ВІД ДОМУ, ЯКОГО НЕМАЄ
Будинок та квартира родини Куцих у Соледарі зруйновані російським обстрілом, від них залишилися лише ключі. Хоча дверей, які б вони відкрили вже давно немає, Інна не наважується їх викинути.
– Ми з чоловіком витягнемо їх з сумки, в руках потримаємо – і назад кладемо, – каже Інна.
Під час евакуації з Соледару вона наказала чоловікові вивезти лише три ікони, вишитих одними з перших. Вся решта вишитих робіт чи то згоріли в будинку, чи їх вкрали мародери. Втратила родина й сімейні фотоархіви. Але дещо все ж вдалося врятувати – у чохлі фотоапарату, який вони з Марком привезли до Луцька, випадково знайшлися флешки зі світлинами з рідного міста.
– Там фото Соледару, світлини з пологового будинку, коли нас з новонародженим Марком виписували. Несподівана та дуже щаслива для мене знахідка.
