Природні алмази, що формуються у надрах під високим тиском і температурою, а потому в результаті бурхливих вулканічних вивержень потрапляють на поверхню, стають діамантами тільки зусиллями людини. Їх ретельно обробляють, щоб кожна грань сяяла особливим блиском, даруючи неймовірну гру світла та радість. Випробувань, які можна було б порівняти з гарячими процесами всередині Землі, в житті українців чимало. Як і бурхливих «вивержень», через які доводилося приймати складні доленосні рішення. Але кожен з нас ограновує цей свій досвід як може. Дехто навіть намагається знаходити всередині себе нові й нові грані – щоб додавати більше світла у наші темні часи.
ЛІКИ ДЛЯ ДУШІ
Родина Захарченків – Юля та її батьки Ірина та Олександр – влітку 2014 року опинилися у вирі волонтерського руху в прифронтовому Торецьку. Спільнота, яка намагалася протистояти «руському міру», що розповзався по тихому шахтарському містечку, після звільнення міста стала потужним рушієм змін. Йшлося не тільки про тривалу допомогу українських військовим, яких через гостинний дім Захарченків пройшло чимало, а й про вплив на гуртування та самоусвідомлення місцевих мешканців.
Юлія захоплювалася малюванням, фотографуванням, бісероплетінням, брала участь у поетичній спільноті, де створювалася атмосфера вільного українського Торецька.
– Радію, що чоловікові вдалося евакуювати альманахи «Голос Нью-Йорка», «Поетична родина Торецька» та ще кілька збірок, де були опубліковані деякі мої твори. Ці місцеві видання – частинка сучасної історії громади, яку зруйнувала російська навала.
Поезія, каже Юлія, то ліки душі. Своєрідна терапія, яка допомагає лагідно переосмислити, метафорично трансформувати власні емоції у гармонійну, вишукану (або не дуже) словесну форму.
– Чого тільки немає серед цих «ліків»: від лаконічних хоку й манірних сонетів до розлогих балад і навіть прозових мініатюр, які хтось сприймає як верлібри. Та є свої «але». Для них потрібен простір, тиша й повне занурення. Після початку повномасштабного вторгнення цього всього просто не було.
Натомість була робота з правозахисту, яким Юлія займається вже понад 10 років, і клопоти через вимушене переселення.
– Деякі ідеї досі чекають у чернетках недописаними. Наприклад, вірш, присвячений батьковому будинку, що зруйнований у Торецьку. Мені він як своєрідний похорон будинку, здійснити який досі не наважуся. А вже час…
Мовчиш… Так довго, непорушно,
Себе сховавши та думки
У непрозору білу мушлю,
В сипучі попільні піски.
Слова там губляться без сліду,
Без сплеску, спалаху, луни…
Німотний вакуум міжсвіту,
Безмежна замкненість стіни.
І жодних натяків чи знаків –
Лишень байдужий білий шум.
І тінь бездомного собаки.
І тихий сум. І тихий сум.
ЮЛЯ, КАТЯ ТА БАЧАТА
Вимушена евакуація в лютому 2022 року була не першою та мала свою ціну. Коли навесні 2014-го через погрози за відкриту патріотичну позицію Юлія з батьком полишили Торецьк, стрес дався взнаки: Олександр Захарченко опинився в лікарні з інфарктом. А коли Юля вивозила обох батьків та домашніх улюбленців після повномасштабного вторгнення, не витримало серце пані Ірини: на згадку про випробування на ньому назавжди залишилися рубці.
Далі – як у всіх: кімната в гуртожитку, пошуки житла для батьків із двома великими собаками, дистанційна робота, і переїзди, переїзди, переїзди…
Спочатку Юлія зупинилася у Тернополі, згодом поїхала до Хмельницького, де нарешті об’єдналася й отримала офіційний статус її власна сім’я: до неї з Торецька приїхав коханий Максим. Але не сам… Він не зміг залишити на вірну смерть собаку, якого покинули сусіди. Пояснювати орендодавцям, «навіщо ви пса приперли», було ще тим викликом. Але саме врятована Катя стала для Юлії підтримкою та вірною подругою, коли Максим пішов до війська. Разом вони спілкуються з ним по відео зв’язку, а під час обстрілів Катя тулиться до хазяйки: вдвох не так страшно!
– Упевнено можу сказати, що знайти час на заняття танцями було одним з найкращих рішень у перший рік переселення, – розповідає Юлія про ще одне своє захоплення. – Я завжди любила танцювати та давно мріяла спробувати щось латиноамериканське. Удома з цим не складалося, не траплялося нагоди. Танці допомогли знову відчути власне тіло, хоч якось переживати приємні емоції.
Для жінки танці – ніби портал в інший вимір. Бачата, сальса, а також стилі, про які вона раніше й не чула – кізомба та регетон – для неї простір для повного перемикання думок і відчуттів, дослідження себе. Надзвичайно цінним є й атмосфера та коло спілкування.
– Ми інколи влаштовуємо посиденьки чи вечірки у колі відвідувачок студії, де не тільки танцюємо, але й граємо в ігри, ділимося роздумами за чаюванням. Для мене, переселенки, яка має наново вибудовувати соціальні зв’язки на новому місці, це неоціненно.
МАРШРУТИ ДЛЯ СЕБЕ І ДЛЯ ІНШИХ
Пізнання чогось нового, відкриття цікавинок по Україні чи за її межами захоплювало Юлію з дитинства. Вона обожнює поринати в автентичну атмосферу, чути різні мови, спостерігати за місцевими мешканцями, знайомитися з колоритними вуличками та їжею, досліджувати особливості громадського транспорту, всотувати красу природи й архітектури.
– Тому мені не підходять стандартні тури, де всіх возять організованою групою та висаджують лише зробити світлини у так званих топових місцях. Це занадто вузькі рамки, щоб встигнути відчути місце, насолодитися ним. Отже, більшість мандрівок планую самостійно та закладаю час на вільне вештання місциною, без спринтерських забігів по всіх туристичних принадах. Це вимагає часу й зусиль на підготовку: складання маршруту, пошук недорогих варіантів транспорту й помешкань, можливостей безплатного відвідування. Але воно того варте!
Перелік «її» місць є не зовсім типовим. Але він вражає. Вона ловила північне сяйво за полярним колом у Норвегії. Спостерігала за тюленями біля острова Скай на узбережжі Шотландії. Слухала шлюбне ревіння оленів у альпійському лісі. Перетинала пішки Темзу крізь підземний тунель і роздивлялася Лондон із саду на даху хмарочосу. Побувала на кладовищі Грейфрайерс в Единбурзі, звідки Джоан Роулінг взяла імена для деяких персонажів Поттеріани. Спілкувалася з італійськими археологами на розкопках в Аквілеї, звідки колись почалася Венеція. На заході сонця насолоджувалася панорамою Флоренції з іншого берегу ріки. Прогулювалася естакадою понад цвинтарем човнів неподалік Тревізо.
Водночас Юлія побувала у карстовій печері Атлантида на Хмельниччині та гіпсових штольнях неподалік Бахмуту. Вдиралася на рідні торецькі терикони, робила там фотосесію й навіть писала про них науково-популярну статтю.
Подорожуючи, Юлія ретельно помічає нові місця на електронних картах Google і додає інформацію про них, відгуки, фото й відео.
– Наразі я вже Google Local Guide восьмого рівня із понад 30 тисячами балів за внески та понад 15 мільйонами переглядів на Google Maps. Але цифри не головне. Нові мітки допомагають людям в незнайомій місцині знайти потрібне, а місцевим бізнесам – стати більш видимими для потенційних клієнтів. Відгуки помічні для ухвалення рішення, чи варто відвідати заклад або скористатися послугами. Окремо інформую про доступність: чи можна заїхати до приміщення на кріслі колісному і чи є спеціально обладнані вбиральні. Щоб люди мали більше можливостей спланувати своє дозвілля чи справи, а власники більше замислювалися над доступністю своїх закладів.
Юлія каже, що у мандрівках відчуває себе живою та натхненною. Хоча тепер, під час великої війни, додалася певна тривога за близьких, а також підвищені ризики різкого скасування планів.
– Але вперто планую щось та їду. Або не планую, а спонтанно їду кудись недалеко. Врешті-решт, кількагодинна прогулянка в межах району поточного міста проживання – це теж маленька подорож і дослідження.
